Глава 26. Катя

Поцілунки, дотики, обійми — усе змішується в один теплий, захопливий потік, у якому я тону й одночасно намагаюся триматися на поверхні. Його подих біля щоки, погляд, від якого всередині розцвітає запаморочлива ніжність… Усе це разом створює відчуття, ніби світ навколо перестає існувати. Залишається лише ми.

Я на мить здаюся цьому теплу — і відчуваю, як серце стискається, ніби хтось торкається старої рани. Моє тіло відгукується на кожен дотик Антона, наче давно чекало на них, наче хотіло цього більше, ніж я сама визнавала. Але разом із цим теплом підіймається й інше — тінь.

І ця тінь має ім’я.

Віталій.

На мить я дивлюся Антону в очі — і в цих очах мені ввижається інший чоловік. Той, хто був моїм першим. Той, хто навчив мене щастя й болю. Той, хто залишив мене одну саме тоді, коли я найменше могла це пережити.

Мене накриває хвиля страху так різко, що я завмираю. Наче хтось різко вимикає світло.

Антон зупиняється майже одразу. Його рука легко торкається моєї щоки.

— Ти стала блідою… — тихо каже він. — Що трапилось?

— Все нормально, — намагаюся зібратися, та наступний його поцілунок лише сильніше стискає мені горло. Страх повертається. Спогади змішуються зі справжнім. Вони болять.

— Взагалі-то ні… — прошепотіла я нарешті. — Зупинись, будь ласка. Я не можу. Пробач.

Його очі округлюються від нерозуміння й тривоги. Він нічого не робив неправильно — це я ламаюся. Я відступаю, поспіхом шукаю свій одяг, який ми встигли відкинути на підлогу. Пальці тремтять.

Я тікаю в іншу кімнату, щоб не дати йому побачити сльози.

Сідаю на підлогу, притискаю коліна до грудей і намагаюся дихати рівно. Я не плачу. Просто… намагаюся повернути контроль.

Не знаю, скільки часу минає, поки відчуваю, як тепла ковдра торкається моїх плечей. Хтось обережно огортає мене нею, потім обіймає зі спини. Без слів. Просто поруч.

Я не витримую й тихо шморгую. Він бере мою руку у свою, ніби дає опору.

— Я розумію, Катю, — каже він м’яко. — Але одне ти маєш знати точно: я не піду. Я не покину тебе і не зроблю боляче. Ні тобі, ні дитині. Ти в безпеці зі мною. Візьми стільки часу, скільки тобі треба.

Я киваю. На душі стає трохи світліше. Трохи тепліше.

Антон чекає кілька хвилин, перш ніж продовжити:

— Ти мені дуже подобаєшся. І… я боюся втратити тебе. Тому скажу правду сам. Щоб не було таємниць.

Я повертаюся до нього обличчям. Його погляд серйозний і трохи винуватий.

Він розповідає про Валентину. Про те, що колись між ними було. Про те, що це давно скінчилося. Про її раптовий поцілунок, який він не хотів. Про відео. Про Грабовського. Про шантаж.

Навіть показує запис.

Я мовчу, бо мені треба дати мозку переварити все почуте. А коли він нарешті замовкає, я зітхаю й кажу:

— Та він же гад! І ще до мене приставав… Розраховував, що зі мною буде легше, ніж з тобою. Це ж треба — шантажувати такою нікчемністю! Думаєш, вони з Валентиною в парі?

Антон хитає головою:

— Не впевнений. Але я хотів, щоб ти знала правду. Присягаюся, я не зрадник. Ти… розумієш мене?

Я злегка посміхаюся крізь сльози:

— Навіть якщо мені знадобиться багато часу?

Він усміхається теж.

— Навіть тоді. Але, якщо чесно, сподіваюся, що проти мого природного магнетизму ти все одно довго не протримаєшся.

Ми дивимося одне одному в очі кілька секунд, дуже серйозні… а потім одночасно вибухаємо сміхом.

І мені стає так добре, так легко й так правильно, ніби цей день, попри все, закінчується саме так, як мав.