Глава 25. Антон

Все йде більш-менш спокійно, поки в одну мить дехто не переходить межу. І цей хтось — Грановський.

Я сиджу в ресторані, насолоджуюся вечерею, компанією Катрі та приємною музикою, намагаючись переконати себе, що хоча б кінець цього божевільного дня буде нормальним. Але, здається, мені просто не судилося.

Телефон тихо вібрує. Повідомлення на пошті. Відеофайл.

Відкриваю — і ледь не випадаю зі стільця. На екрані — кадри, як я й Валя… цілуємося в моєму кабінеті.

Тричі кляті скляні двері. Як це сталося? Я ж дивився, нікого не було у коридорі. І, звісно, у відео немає того моменту, де я її відштовхую. Якщо глянути отак — виглядає, ніби це було обопільно.

Прокляття.

І ще раз прокляття.

Зверху текст: «Цікаве відео. Як думаєте, що скаже ваша наречена?»

Я одразу згадую, як Грабовський кинув насмішку про «гарячу Валентину», коли зайшов у кабінет. Без сумнівів — це його робота. І тепер він чекає, поки я в страху продам йому акції.

Дарма чекає.

Я не збираюся поступатися.

Я повинен усе розповісти Каті. Про Валю. Про наші стосунки в минулому. Про те, що все закінчено. Я розумію, що це правильно… але абсолютно не уявляю, як вона зреагує. Я так мало знаю її в ситуаціях, де боляче.

А Грабовський може надіслати їй відео будь-якої миті. І поки я мовчу — ризик тільки збільшується. Тож у відповідь я пишу коротко:

«Їй сподобалося. Я виконав брудну роботу сам. Не хвилюйтеся».

Після цього від нього — тиша. Занадто підозріла тиша.

Я уникаю людей навколо Каті, бо боюся, що вона щось відчує. Вона надто уважна, надто чесна, щоб не помітити мою тривогу. І я б, мабуть, мовчав вічність, якби не дізнався, що Грабовський … звернувся вже до неї. Спочатку «мирно». А потім — шантажем.

Він вважає, що якщо вона образилася — то вразлива. Що може «помститися», віддати акції, повірити його словам. Що її можна дотиснути.

Та проблема в тому, що Катя взагалі нічого не знає.

Це, певно, було б добре… якби не те, що Грабовський може будь-якої миті «співчутливо» все їй показати. Використати її шок. Її миттєвий біль.

Цього я не дозволю.

Сьогодні ввечері я все скажу. Обов’язково.

Та щойно я відчиняю двері квартири — усі мої плани сяють сотнею яскравих лампочок і тануть від першого погляду на неї.

З холу лине новорічна музика. Аромат вечері. Світло від гірлянд. І посеред цього — Катя.

У шапці Санти поверх світлого розпущеного волосся, у затишних шкарпетках і короткій сукні, вона підстрибом прикрашає камін штучними хвойними гілочками. Навколо — творчий безлад і абсолютне щастя.

Я не можу не посміхнутися. Це так щиро. Так по-домашньому.

— Я вдома! — перекрикую музику.

Вона одразу злітає мені назустріч і цілує в щоку.

— Ласкаво прошу! Я вирішила додати трошки… святкового хаосу. Ходімо вечеряти!

І я йду. Охоче. Бо в такі миті мені справді подобається бути її чоловіком.

Після вечері ми разом прикрашаємо ялинку. Я ловлю себе на тому, що давно не сміявся так щиро. Вона сидить у мене на плечах, щоб повісити зірку. Ми сперечаємося про кольори іграшок. Розбиваємо одну кульку й десять хвилин разом збираємо уламки. Час летить.

Коли все закінчено, ми стоїмо в проході, у прикрашеній омелою арці. Вона сміється:

— Дурненька традиція.

— Але її не можна порушувати, — кажу я. І хочу її поцілувати не за традицією. Не тому, що хтось дивиться чи робить фото. А тому, що я просто хочу цього.

Вона не заперечує.

Наш поцілунок — теплий, глибокий, справжній. У ньому немає нічого показного. Лише ми.

І раптом мені стає страшно. Страшно втратити цю магію. Страшно, що вона дізнається про Валю. Страшно, що піде.

— Я маю тобі щось сказати, — кажу їй.

Ми опускаємося на м’яку ковдру біля каміна. Світло гірлянд мерехтить на її волоссі, і я розумію: сказати зараз я не зможу.

Вона дивиться на мене із довірою, усміхається.

І я здаюся.

— Ти дуже гарна… — тихо кажу. — І щодня я пізнаю тебе з нового боку. Мені неймовірно пощастило, що ти станеш моєю дружиною.

Я мав би сказати інше. Але не можу. Не поруч із нею такою — відкритою, щасливою, близькою.

Вона торкається моїх губ, і поцілунок знову стає глибшим. Між нами — тепло, ніжність, відчуття єдності. Я просто тримаю її ближче, відчуваю її руки й довіряюся миті.

Усе інше… почекає до ранку.

Принаймні я дуже хочу в це вірити.