Глава 24. Катя

На щастя, усе минає добре — вагітність розвивається так, як і має бути. Галина Семенівна, моя гінекологиня, уважно слухає, усміхається і дає кілька корисних порад. Вона тепла, спокійна й упевнена, тож і я почуваюся спокійніше.

Антон стоїть поруч, навіть заходить у кабінет разом зі мною, притримує двері, а потім, поки лікар проводить огляд, стоїть за ширмою і схвильовано питає чи все добре. Коли чує висновок про те, що все гаразд, обіймає за талію й задоволено киває. Вливається у роль тата з усією серйозністю.

Після прийому ми справді купуємо мені новенького «Форда» — блакитного, як небо після дощу. Мій перший власний автомобіль. Антон навіть фотографує мене поруч із ним, а я стою з ключами в руках і не можу повірити, що це реальність. Ми заїжджаємо в ресторан — відсвяткувати покупку.

І тут він змінюється.

Телефон спалахує повідомленням — і з того моменту Антон наче відключається. Затихає, обличчя кам’яніє, а очі стають холодними.

— Що сталося? Ти ніби лимон з’їв, — жартую я, намагаючись розрядити атмосферу.

— Робочі справи, — коротко каже він. — Не хочу про це думати.

Я бачу, що він бреше, але не тисну. Якщо мовчить — значить, не готовий.

Після вечері ми вирушаємо на його квартиру — ту саму, що залишилася у спадок від батька. Шестикімнатна краса в центрі Києва: високі стелі, мармур, позолота, запах нового дерева й бездоганного ремонту.

Я проходжу з кімнати в кімнату, ніби в музеї. Зрештою обираю простору спальню біля кухні — із балконом, виглядом на парк і великим дзеркалом у позолоченій рамі. Саме тут буде мій куточок.

Антон нічого не каже. Тільки побажає доброї ночі й іде у спальню навпроти. Це навіть добре. Ми обоє втомлені, й мені хочеться залишитися самій, переварити усе, що відбувається.

Ранок починається зі звичних думок — треба приготувати сніданок. Антон уже пішов, навіть не дочекавшись кави. Не дивно. Він завжди тікає у свої справи. Ну що ж, я хоча б спробую підтримувати домашній затишок

— Нам і вдвох непогано, правда, малюче? — усміхаюся, погладжуючи живіт і сьорбаючи борщ просто з каструлі.

Мені подобається говорити з дитиною — так ніби я вже не сама. Це заспокоює.

На роботі я хвилююся, чи не розніс Гарик мою таємницю. Але день минає тихо — ніхто не пліткує, не дивиться з цікавістю. Дякувати небесам.

Я занурююся у підготовку до новорічної вечірки — бронюю ресторан, замовляю ялинку, фотозону, запрошення. З голови вилітають навіть обід і сон.

А наступного дня стається щось несподіване.

Я виходжу зі студії — і бачу чоловіка. Високий, підтягнутий, упевнений у собі. Волосся до плечей, рухи спокійні, усмішка привітна. Від вітру його пасма колишуться, і чомусь у голові виринає безглузда думка: схожий на космату горилу. Усміхаюся сама собі.

— Катерина Вишневецька? — промовляє він м’яким голосом.

Я миттєво насторожуюся. Рука тягнеться до електрошокера у сумочці.

— Це я, — відповідаю обережно.

— Мене звати Едуард Грабовський. Радий знайомству.

І все стає на свої місця. Ось він — той самий, що хоче відібрати у нас компанію.

— Що вам потрібно? — кажу рівно, не відводячи погляду.

— Ви ділова жінка, я це поважаю, — говорить він, нахиляючись трохи ближче. — У мене для вас вигідна пропозиція.

Він пропонує сісти в кафе. Я відмовляюся.

— Тоді коротко. Я новий акціонер «Strizh.Corporation». І я хочу очолити компанію. Якщо ви продасте мені частину своїх акцій, отримаєте суму, від якої складно відмовитися, — каже він і називає цифру.

У мене навіть серце завмирає. Такі гроші здатні змінити життя. Я розумію, чому Лара і Михайло піддалися спокусі. Але я не можу. Це було б зрадою — Антона і батька, тим паче я не маю права їх продати згідно Заповіту.

— Вибачте, але я відмовляюся, — відповідаю чітко.

Грабовський не ображається. Навпаки — дістає візитівку.

— Не поспішайте. Просто подумайте. Дзвінок — і гроші ваші. Я людина слова.

Я киваю, беру картку, ховаю в сумочку поряд із електрошокером і йду до студії. Серце б’ється швидше.

Щойно заходжу всередину, одразу набираю Антона.

— Уяви, до мене щойно підходив Грабовський! — кажу схвильовано.

На тому кінці — грізне мовчання, потім вибух:

— Він і до тебе дістався?! Безсоромний гад! Нічого, я йому покажу!

— Чому ти так реагуєш? — питаю спокійніше. — Що сталося?

— Ти не знаєш усього, Катю. Але я розповім. Обіцяю. Тільки будь обережною. Добре?

— Гаразд. Але не лякай мене, — шепочу я.

— Побачимося ввечері, — відповідає він, і зв’язок обривається.

Я стою посеред коридору, стискаю телефон у долоні й не можу відпустити думку: що ж він від мене приховує?