Глава 21. Антон

— Антоне Борисовичу, я телефоную, бо вдома таке… Вам краще приїхати… негайно… — голос Людмили звучить настільки стурбовано, що я миттєво напружуюсь.

— Людмило, що сталося?

Вона завжди дзвонила лише у надзвичайних випадках. А зараз… відчуваю, що Армагедон у цій сімейці не один.

— Маріанна Карпівна проганяє з дому пана Михайла та пані Лару…

Я різко перезирнувся з Катею, глибоко вдихаю і тихо кажу:

— Рішення за тобою. Але раджу відкласти печиво і мчати додому

Вона ще вагається, але я вже знаю її відповідь. Так само, як точно знав, що вона впустить мене в будинок. Попри все, її серце добре й чисте.

Була мить сумніву — я навіть вирішив залізти до неї через другий поверх, але сумління перемогло. І вона вийшла назустріч. Моє падіння — болюче та незаплановане — але воно налаштувало Катю на конструктивний діалог. Вона запропонувала чай і не прогнала з кухні. Я тепер зовсім не сумніваюся — вона погодиться на мою пропозицію. Ми залежимо один від одного, як і раніше.

Звісно, я розумію, чому вона образилася. Вона намагалася побудувати з нас команду, але я відштовхнув її. Більше не повторюватиму цього. Якось доведеться вживатися разом. Але зараз керують не амбіції, а моральні цілі і почуття провини. Мені треба дипломатично переконати її дати нам другий шанс.

— Їдьмо, — зітхає і мої очікування виправдовуються. Катя не підводить.

Я задоволено цілую її руку, накидаю пальто на плечі, допомагаю одягтися, і ми йдемо до «Тойоти», вкриті мокрим снігом.

— Шкода, не встигла спекти печиво, — зітхає вона.

— Ми владнаємо всі справи і повернемося. Зараз заночуємо тут, а завтра переїдемо на квартиру, — кажу я, погоджуючись на будь-яке рішення, аби лише помиритися.

По дорозі «Тойота» спритно маневрує містом, і ми приїжджаємо саме вчасно — коли «вистава» доходить до кульмінації.

Спираючись на руку Каті, кульгаючи до будинку, я зітхаю.

На порозі зустрічаємо старших родичів. Маріанна Карпівна стоїть з руками в боки, войовничо, а її невістка та син тягнуть валізи, сварячись.

— Що тут відбувається?! — кричу, пропускаючи Катю вперед і ховаючись від дощу під накриттям.

— Катюшо! — радіє бабуся, і обличчя, що ще хвилину тому променіло гнівом, теплішає. — Я тут виховні роботи проводжу…

— Виховні роботи?! — випалює Лара Леонідівна. — Ти нас із дому прогнала!

— Я прогнала тварюку, що підняла руку на мою внучку. Рукоприкладства у моєму домі не буде! Ти сама вирішила піти, — відрубує бабуся.

— Бабусю, не треба, — м’яко мовить Катя. Вона різко відвертається від дядька. Я поспішаю обійняти її за плече.

— У моєму домі не буде тих, хто ображає мою сім’ю! — вигукує бабуся. Михайло хмикає.

— І куди ви тепер? — питаю скандалістів.

— У готель, якщо нам немає тут місця. Ніколи від тебе такого, мамо, не чекав! — буркає він, і Лара слідом, жалібно.

— Залишайтеся, — каже Катя. — Ми поїдемо.

— Куди? — дивується бабуся.

— У мою квартиру. Там будемо лише ми. Без стороннього тиску,— пригортаю наречену, лагідно та упевнено.

— Можете поїхати з нами, — додає Катя, усміхаючись.

— Ні, я не заважатиму вам будувати життя, — каже бабуся, і обличчя світлішає. — Цей будинок і все майно я передаю тобі, Катю. Ти моя кров і моя внучка. Можеш повернутися, коли захочеш.

— А я не твоя кров?! — випалює Михайло. — Я твій син!

— Ти — не кров. Ти кровопийця! Ти зовсім не схожий на мене, Ігоря чи батька! Тобі он Ларка дорожча за сім’ю, так що можеш котитися за нею! — знову спалахує бабуся.

— Так, заспокойтеся усі! — впевнено кажу я.

— Дякую, бабусю, — усміхається Катя. — Але не варто, не проганяйте їх. Мені не потрібен цей будинок. А ось за дачу дякую. Вона чудова.

— Це моє рішення. Живіть, але зміни в Заповіт я вже внесла, так і знайте! — суворо каже жінка.

Ми забираємо речі і рушаємо. 

— Може хоч повечеряєте? — питає бабуся.

— Ні, в нас там печиво ще не готове, — усміхаюся я.

Цей вечір ми проводимо удвох на кухні дачі. Печемо печиво, готуємо страви, сміємося й розмовляємо без докорів і сарказму. Катя в’язаному светрі, у штанях і фартуху виглядає мило та домашньо. Я час від часу торкаюся її руки, щоки, талії, ненав’язливо, під час кулінарії. Ми сідаємо за маленький столик, вечеряємо, дивлячись розважальне шоу, і я помічаю: я більше спостерігаю за нею, ніж за телевізором.