Глава 20. Катя

Хутко відмикаю двері й вибігаю на двір — одразу стаю жертвою вітру й дощу. Холодно ж як! Бр-р-р... Згадую, що я лише в кардигані, замотуюся в нього сильніше й ледь підношу погляд догори, роблю долонею дах над очима, щоб побачити цю «мавпочку». «Мавпочка» висить на арці, мов олов’яний солдатик, якого жахливою випадковістю закинуло туди і він завис. І завис високо! Так, ніби дуже хоче зламати собі щось! Чого туди виліз, питається?!

— Антоне, злізь звідти! — вигукую. — Заради всього святого, прошу, злізь!

— А ти впустиш до будинку? — паразит ще й торгується!

— Впущу! Лише злізь! Обережніше! — кричу, ледь не зриваючи голос, і зажмурююся, бо на мить здається, що він ось-ось упаде.

— І ми поговоримо? — дивом утримавшись, знову питає юнак. Ти лише злізь! Я тобі тоді покажу розмови!

— Антоне, прошу тебе, спускайся! Я вже змерзла! — благаю, відчуваючи, як мороз пробирає до кісток, а ноги в капцях промокають до нитки.

Слухняний хлопчик Антон нарешті змилостивлюється і починає спускатися. Я вже майже заспокоююся, як він ураз послизається. Серце пропускає удар, а за мить цей сокіл, мов пташенятко, що вчиться літати, гепається на площадку просто переді мною (я відстрибую — а то ще придавив би!) і жалібно стогне. Дострибався.

Кидаюся до нього, присідаю поруч, у повній паніці. Зламав щось? Сумління мене замучить.

— Живий?

— Начебто, — кривиться він.

— Встати можеш? Що болить? — турботливо питаю.

— Можу, — зітхає, ігноруючи друге запитання, і повільно підводиться. Судячи з того, як кривиться, вдарився добряче. Але все ж, кульгаючи, рухається. Я допомагаю, дозволяю спертися на себе.

Мовчки заводжу його на кухню. Поки чоловік скидає мокрий одяг, наливаю гарячого чаю і пропоную викликати швидку. Він відмовляється.

— Тепер поговоримо, — впевнено каже Антон.

Повішавши мокрий кардиган на спинку стільця, я повертаюся до тіста й, озброївшись качалкою, так само впевнено відповідаю:

— Кажи, але коротко і чітко. Інакше... — постукую по долоні й великим кухонним ножем відрізаю шматок тіста, який збираюся розкачати, щоб вирізати печиво спеціальними формочками. Так учила мама.

Антон усміхається.

— Ти налаштована серйозно... Так ось, яке воно — сімейне життя... Качалка в руках однієї жінки може бути і знаряддям праці, і зброєю.

— Коротко і чітко, — нагадую.

— Добре, — погоджується. — Пробач...

Я підводжу погляд і тихо питаю:

— За що?

— За те, що не повірив тобі. Я знаю, ти казала правду... Просто уявити, що мама могла опуститися до такого... 

— Тому ти вирішив, що я...

— Я помилявся... Пробач мені, будь ласка. Знаю, ти образилася. Це логічно. Я обіцяв тобі підтримку, а замість цього не повірив, звинуватив, не захистив...

— Так, це було образливо, — визнаю, витискаючи сердечка з тіста. — Як тобі можна довіряти?

— Знаю, ніяк... Але я обіцяю виправитися. Просто дай мені шанс, — він, кульгаючи, підходить ближче.

— Ти і так знаєш, що я нікуди не дінуся. Що ти хочеш від мене? — пильно дивлюся на нього, а він, усміхаючись, бере з моїх рук формочку, опускає її в тісто, витискає сердечко й кладе його в мою долоню.

— Хочу печива щонеділі й блиск обручки на твоєму пальчику...

— Ти вмієш говорити, — усміхаюся, вже розуміючи, чому всі дівчата втрачають від нього голову. Він справжній майстер зваблення. І навіть у мене на душі стає тепло. Хочеться прошепотіти: «Це так ми-и-и-ило». Але мені не вісімнадцять, і розум втрачати я не збираюся. — Я більше не вірю в солодкі слова і обіцянки про щасливу сім’ю. У мене є мій малюк. Цього достатньо. Чому я маю вірити тобі?

Зеленоокий красень сумно усміхається, опускає погляд, а потім, набравши рішучості, каже:

— Тому що нам все ще вигідно бути разом, а коли ти кажеш, що ніде не дінешся, в мене враження, що я купив тебе грошима. Між нами домовленість, але я хочу, щоб ми спробували поладнати. Я отримав урок і засвоїв його. Думаєш, якби мені було байдуже, я б мерз під твоїм порогом? Катю, дай мені шанс...

Я розумію: він досі боїться, що я можу позбавити його акцій і влади.

— Твоя мати впевнена, що я відьма... — нагадую.

— Я серйозно заборонив їй ображати тебе. Вона, дядько ніколи не посміють тебе скривдити. Ніхто не посміє. Ти і дитина будете в безпеці… — він вміє бути переконливим. Але мені треба подумати. Повертатися туди не хочу.

— Повертаймося додому, — лагідно торкається мого плеча Антон. — Там бабуся заявила, що все своє майно передасть тобі. Бачила б ти обличчя наших батьків.

Отже, ним керує ще й жага до спадку… Принаймні, не приховує. І це добре. А я ще б почала щось фантазувати.

— Я не повернуся туди, — кажу тихо. — Не хочу їх бачити...

— Отже, ми переїдемо у квартиру. В мене є житло, спадщина мого батька. Поруч офіс, навіть неподалік твоя робота, садочок і парк. Спробуємо пожити вдвох — лише ти, я і наше маля, — я вже хочу щось заперечити, але він не дозволяє, різко додає: — Наше маля! Мама і дядько не дадуть нам життя в котеджі. Нехай лишається їм. Вони зроблять усе, щоб нас розвести. Але якщо триматимемося разом, змусимо їх замовкнути. Згадай папараці — тепер не можна здаватись. Нам просто потрібно окреме житло, час і довіра.

Я мовчу, дивлюся на нього, розуміючи — він має рацію. Все занадто складно...

І саме в цю мить телефон Антона бринить мелодією. На екрані — ім’я економки.

— Візьми, — кажу.

Він натискає на виклик, і ми чуємо схвильований голос тітки Людмили:

— Антоне Борисовичу, ви просили казати, раптом що. Приїжджайте негайно додому.