Глава 19. Катя

Я стою на мості, вдивляючись у темну воду, по якій вітер малює химерні брижі. Погода псується. Сині хмари накривають небо, погрожуючи зливою, і місто здається ще більш туманним і чужим.

Колись я стояла тут із мамою. Ми любили приходити сюди разом — просто дивитися, як течія несе човни, як вогні міста відбиваються у воді. Відтоді минуло стільки років. Навіть міст тепер інший, після реконструкції. А от відчуття — ні. Лише тут я відчуваю, що він поруч.

«Як ти знайшла це місце?» — колись спитала.

«Мене сюди привів мій батько», — відповіла вона.

«А ти привела мене…»

«А ти колись приведеш сюди свою дитину, Катюню. Коли стане сумно — приходь. Навіть якщо мене не буде поруч, я все одно буду з тобою душею».

Тепер я тут — доросла, самостійна. І страшенно самотня. Навіть його обіцянка бути поруч душею не допомагає. Не хочу їй телефонувати. Вона лікується в нерви їй не потрібні. Але сьогодні вперше я усвідомила, що не самотня — у мені живе моє дитя. Маленьке, беззахисне, і я — єдина, хто може його вберегти.

Я обіцяю: збережу. Для нього я вистою все.

Вітер зриває шарф із плечей. Пора повертатися. Викликаю таксі, засовую руки в кишені пальта. Планую: заварю чаю, спечу печиво, подивлюся якийсь старий фільм. Треба жити далі.

Аж раптом чую крик:

— Катю!

О, ні. Тільки не він.

Антон мчить мостом, махає руками, привертає увагу всіх перехожих.

— Нащо ти приїхав? — питаю, коли він нарешті добігає, червоний і задиханий.

— Треба поговорити, — видихає. — Що означає «я переїду»?

— Те й означає, — кажу спокійно. — Я житиму на дачі.

— Ти що, тікаєш?

— Ні. Просто хочу дихати. Ми ж і так домовилися, що весілля не завтра. То навіщо жити під одним дахом, коли навіть говорити нормально не можемо?

Антон мовчить, дивиться вбік. Я знаю цей його погляд — той, у якому він наче стримує бурю.

— Ти боїшся, що я передумала? — питаю. — Не бійся. Я не відмовляюсь від наших домовленостей. В мене немає такої можливості. Але мені потрібно трохи... спокою. Від вас усіх!

Він зітхає, проводить рукою по волоссю.

— Катю, знаю, мама перейшла межу. Такого більше не повториться.

— Як ти можеш обіцяти мені за когось, якщо не стримуєш власних слів?

Під’їжджає моє таксі.

— Мені треба їхати. — Я киваю в бік машини.

— Кате, почекай... — він робить крок, але тут раптом біля нас з’являються журналісти. Камери, мікрофони, вигуки.

— Катю! Ви розлучаєтесь? Це правда, що весілля скасовано?

Я ледь не сміюся від абсурдності. Ось і твоя публічність, Антоне. Насолоджуйся.

Уявлення не маю звідки вони взяли цю інформацію, але мені чхати. Використовую суєту, щоб вислизнути в авто. За вікном він ще кричить щось, але я вже не слухаю.

— На Лісову, — кажу водієві. — Там далі, за парком, котеджний район.

Таксі рушає. На скло падають важкі краплі дощу.

— Дощ серед зими... світ з глузду з’їхав, — бурмоче водій.

— Еге ж. І люди теж, — відповідаю тихо, вдивляючись у розмиті вогні.

Дача зустрічає тишею. Тут пахне затишком. Білий камінь стін, темне дерево дверей, запах старих книжок. Мій маленький світ, де можна просто бути. Навіть дивно, що я обрала її для того, щоб жити самій, а не мамину квартиру. Тут дуже спокійно і тоді, коли бабуся вперше привезла мене сюди, я закохалася в це місце.

Я одразу йду на кухню. Дістаю муку, масло, ваніль. Печиво — найкраща терапія. Вітер б’є у шибку, наче хтось намагається достукатися до мого серця. Я навмисно співаю частівку тітки Олени, щоб розігнати сум.

І раптом — силует за вікном.

Серце холоне. Та ні, не може бути.

Але це він. Антон. Стоїть під дощем, притискає комір до щік, стукає у двері.

— Невже не міг зателефонувати? — бурмочу, витираючи руки об рушник.

Виходжу у коридор, але не відкриваю повністю — лише відсуваю скляні двері.

— Йди додому, Антоне.

— Катю, послухай... — він змок до нитки, голос хриплий. — Я не хочу сваритися. Просто поговорімо.

— Ми вже говорили. Я хочу побути на самоті.

— Я не поїду, поки не поговоримо.

— Господи... — я закочую очі. — Я просто хочу трохи спокою. Не можна?

— Відчини двері, — просить він тихо. — Я замерз.

— От і йди в машину, — відповідаю. — Вона ж із підігрівом.

— Катю! — крикнув він, але я вже зачинила броньовані двері і пішла на кухню розкачувати тісто на печиво. Настрій і так зіпсований. Яка нахабність! І тут мене знайшов! Було вчора поводитися нормально, а не кричати й звинувачувати у брехні! Тепер він хоче говорити... А я не хочу!

Прийшовши на кухню, навмисно закрила жалюзі і стала займатися печивом, будучи точно впевненою, що мій він таки пішов. Врешті не втрималася, щоб переконатися в цьому. Та, визирнувши у вікно, з розпачем помітила, що він все ще тут. Сидить на порозі, натягнувши пальто на голову, мокне. Хіба ж не противний? Вічно щось комусь доводить! Зла на нього не вистачає... А надворі дощ перевівся у мокрий сніг. Вітер заносив мокрі шматки навіть на ґанок, щедро обсипаючи ними мого зведеного братика. Дурник який! Чому не йти в авто? От що кому хоче довести? Ну точно зла на нього бракує! Зараз простудиться, а я буду винна, правда ж? У-у-у, поганець!

Відчинити йому, чи що? Насправді не варто, бо саме на це він і сподівається. Хай би змок тут до нитки! Але ж шкода якось... Хоч і противний, та свій... Занадто суперечливі почуття... Як бути?

А він тим часом встав. Піде в авто? От молодець!

Та Антон збирався не в авто. Оглянувши будинок, підозріло-уважно скосився на ковану арку над площадкою, що тримала навіс. Він же не думає зараз... Янголи святі!

Все сталося в лічені секунди. Цей самогубець забув, певно, що він вже не чотирнадцятилітній хлопчина, а здоровий дядько. В негоду, коли цей метал слизький, мов лід, одягнений у пальто, що сковує рухи, він поліз на дах ґанку, щоб перелізти у вікно на другому поверсі, яке я залишила відкритим, щоб провітрити кімнату? Це ж один необережний рух і... Навіть боюся уявити, що буде...