Глава 18. Антон

Коли заїжджаю у двір, думаю лише про одне: поговорити з Катею. Мирно, спокійно. Сказати, що все налагодиться. Що я зроблю все, аби вона почувалася вдома.

В домі — тиша.

— Де Катя? — питаю в економки, що саме проходить коридором.

— Катерина Ігорівна не поверталася, — відповідає вона.

Я різко зупиняюся.

— Як це — не поверталася?

У цей момент з другого поверху лунає голос бабусі:

— Антоне! Ти вдома? Де твоя наречена? Я вже ледь не подала на розшук! Вона не відповідає на дзвінки!

Я відчуваю, як серце падає десь униз.

— Вона не виходить на зв’язок і зі мною, — кажу тихо.

Зі сходів спускається дядько. Суворий, зосереджений.

— Де вона може бути? Друзі, колеги? Є адреси, номери?

Я лише розводжу руками.

— Я не встиг ні з ким познайомитися.

— В квартирі її немає, — каже коротко бабуся.

Повисла тиша.

Мама хмикає:

— Та перестаньте вже. Певно, образилася й пішла погуляти. Дівчина з гонором, нічого дивного.

Мене перекручує від цього голосу. Я стискаю кулаки, але мовчу.

— Я думаю, треба подавати в розшук, — каже бабуся. — Які в неї особливі прикмети? Родимки, шрами? Ти повинен знати, синку.

Її голос — як лезо. Всі дивляться на мене. Я відчуваю, як жар приливає до обличчя.

— Родимка… на підборідді, праворуч, — кажу невпевнено.

Мама ахкає, бабуся хмикає. Я відчуваю себе повним ідіотом. Я навіть цього не пам’ятав напевно.

І саме тоді дзвонить телефон. Бабуся підстрибує, бере слухавку.

— Катя! — вигукує вона.

Я буквально завмираю, слухаю кожне слово.

— Бабусю, я лише щойно побачила пропущені. Все добре?

— Де ти, дитино? Ми ж хвилюємося! — тремтячим голосом каже Маріанна Карпівна.

— Та все добре. Я просто на повітрі. На мості, гуляю. Ночуватиму на дачі. Не хвилюйтесь.

Я вириваю телефон із її рук.

— Катю, що сталося? Ми всі тебе шукаємо. Де ти?

— Не треба мене шукати, Антоне, — її голос звучить рівно, навіть холодно. — Нам немає про що говорити. До весілля, відмовитися від якого я, на жаль, не можу, бо вже взяла гроші, житиму окремо. Збираюся використати останні вільні дні.

— Катю, почекай, ми маємо поговорити!

— Бувай, — коротко. І тиша.

Я стою з телефоном у руці, як оглушений.

— Що трапилося? — питає мама, але я не відповідаю.

В голові — одне питання: чому? Вона казала правду? Вчора? Про сварку з мамою?

Я бачу Людмилу — економку, яка якраз проходить повз, і рішуче йду до неї.

— Людмило, що сталося вчора?

Жінка опускає очі.

— Антоне Борисовичу, я не хотіла говорити, але… Так. Було неприємно. Пан Михайло і пані Лариса ображали її. І… пані вдарила Катерину Ігорівну.

Світ навколо мене наче провалюється.

Я відчуваю, як кров стукає у вухах.

— Ти впевнена?

— На власні очі бачила.

Я стискаю кулаки так, що аж хрускають пальці.

Гнів палає в грудях, обпікає дихання.

Я влітаю назад у хол.

— Бабусю, де той міст, про який вона говорила?! — голос звучить різко.

— Як ти можеш не знати, де любить проводити час твоя наречена? — глузує мати.

Я обертаюся до неї.

— Наскільки ж ти низько впала, — кажу тихо, але кожне слово ріже повітря. — Ти дійсно вдарила мою наречену. І ще маєш нахабство стояти тут і грати роль ідеальної матері.

Її очі блимають від здивування. Я роблю крок уперед.

— Ніколи більше не смій навіть торкатися її. Це всіх стосується. Я привіз її не для того, щоб ви її цькували!

У домі стає тихо, аж дзвенить.

— Де вона? — повторюю вже до бабусі.

Отримавши відповідь, виходжу.

За мною лунає голос дядько, але я не слухаю.

Мені байдуже.

Я їду туди, де вона.

І цього разу — не дозволю нікому її образити.

Ніколи більше.