Глава 17. Антон

Я не сплю майже всю ніч. Катина порожня кімната — як відкрита рана. Думаю, вона просто поїхала, щоб охолонути. Щоб не бачити ні мене, ні маму. І все ж усередині сидить тривога — така, що душить.

Коли спускаюся на кухню, в домі тиша. Навіть Дарина не грюкає каструлями. Але спокій триває рівно до тієї миті, поки мама не з’являється у дверях їдальні, у своїй халатній величі, ніби нічого не сталося.

— Де твоя наречена? — її голос різкий, мов лезо.

— Ще не повернулася, — відповідаю стримано, наливаючи каву. — Може, у студії залишилась.

— Вночі? — у її бровах підозра, у погляді — презирство. — І це наречена мого сина?

Я ставлю чашку, щоб не зламати її пальцями.

— Мамо, — кажу тихо, але кожне слово — мов удар, — я хотів із тобою поговорити.

— Слухаю, — знімає капюшон халата, сідає навпроти. — Хочеш виправдати цю дівчину?

Я вдихаю, дивлюсь прямо їй у вічі.

— Я хочу почути правду. Ти насварила Катю? І… — роблю паузу, — ти її вдарила?

Вона моргає, наче не розуміє, про що я.

— Антоне, не вигадуй. Я лише сказала їй кілька слів. Дівчині треба знати своє місце.

— «Кілька слів»? — голос уже зривається. — Вона плакала, мама! І це після того, як я просив тебе бути з нею м’якшою.

— Вона маніпулює тобою! — підвищує тон. — Та дівчина не з нашого кола, не нашої виховання! Вона не розуміє, що значить повага!

— Повага? — я гірко сміюся. — А зневажати — це повага?

Вона стискає губи. Цей її жест я знаю змалку — коли їй нічого сказати, вона просто замовкає, чекаючи, поки інші почнуть виправдовуватися. Але не сьогодні.

Я повільно встаю.

— Слухай уважно, мамо. — Говорю спокійно, але кожне слово дається важче, ніж удар. — Якщо ти ще раз піднімеш голос на Катю, якщо принизиш її або дозволиш собі хоча б слово, яке її зачепить, я з цього дому її заберу. І тебе більше не побачу.

— Антоне, ти мені погрожуєш? — стискає підлокітники крісла.

— Я тебе попереджаю.

Між нами падає тиша. Та, що дзвенить у вухах.

Я бачу в її очах гнів, нерозуміння, навіть образу. Але не жаль. Вона не шкодує — і це найгірше.

— Я не дозволю, щоб ти через якусь дівчину відвернувся від родини, — каже нарешті, тихо, але жорстко.

— Я вже відвернувся. Від родини, яка не вміє любити.

Виходжу, не обертаючись. У грудях пульсує злість і страх водночас — страх, що Катя не повернеться. Що після всього вона просто зникне з мого життя, як колись зникали всі, кого я намагався захистити.

Дістаю телефон. Вона не відповідає. Знову. Іще раз.

Тиша у слухавці — найгучніший звук сьогоднішнього ранку.

Я виходжу з дому, не кажучи нікому ні слова, сідаю за кермо й натискаю газ. Треба поїхати на роботу. Напевно, вона в своїй квартирі. Ввечері повернеться. А якщо ні, то я поїду по неї. Якщо вона думає, що я дозволю їй просто піти — то глибоко помиляється.

Я вже годину сиджу в офісі, але цифри зливаються перед очима. Думки стрибають, наче скажені.

Катя.

Вона не відповідає зранку. Спочатку я думав, що просто зайнята — у студії, на зйомках, чи, може, з клієнтами. Але що далі, то сильніше всередині розростається тривога.

Я намагаюся працювати, робити вигляд, що все гаразд. Рита заходить, приносить документи, щось питає про контракт. Відповідаю автоматично. У голові — тільки Катя. Її очі — спокійні, блакитні, глибокі.

Я знову беру телефон. Дзвінок. Тиша. Ніхто не відповідає. Після чергового гудка зриватися з місця — уже рефлекс.

Ключі, піджак, кроки до ліфта. Хай все горить — я мушу переконатися, що з нею все добре.

Їду до студії. Тисну на газ, не думаючи про світлофори. Серце гупає, як барабан.

На сходах ледь не врізаюся у якогось чоловіка — кремезного, з невдоволеною міною. Здається, режисер, той самий, з яким учора вона мене знайомила.

— Перепрошую, — кидаю, — ви не бачили Катю Вишневецьку?

— Та он вона… — буркоче він, махнувши кудись позаду.

Я обертаюся — і встигаю лише побачити, як вона сідає в таксі. Машина рушає, червоні задні ліхтарі миготять у повітрі, наче насмішка.

Я вже біжу до свого авто, але саме в цю мить телефон різко вібрує.

— Антоне Борисовичу, потрібно, щоб ви приїхали терміново, — голос Рити. — Замовник прибув раніше, ніж домовлялися.

Чорт.

Я стою посеред тротуару, дивлюся услід машині, що вже зникла на перехресті, і стискаю зуби.

— Добре. Їду, — кажу, хоча всередині все кричить «ні».

Повертаюся в офіс.

Зустріч минає більш-менш успішно, та думки — не тут. Я киваю, говорю потрібні речі, підписую документи, а в голові — лише Катя.

І тут ще Валя. Її дзвінки сиплються один за одним.

Я вимикаю звук, потім усе одно беру слухавку — щоб не подумала, що я тікаю. Говорити з нею — наче викачувати власну енергію. «Антоне, нам треба поговорити». «Антоне, я не розумію, що сталося». Я закочую очі, стискаю перенісся.

Слід було вчора все пояснити.

Сказати, що між нами — все.

Валя завжди знала, на що йде. Без зобов’язань, без обіцянок. Просто відносини зручності. І мені здавалося, що вона це розуміє.

Дорогою додому намагаюся набрати її ще раз. Вже просто щоб закрити тему. Не бере. І нехай.