Глава 16. Антон

Повертаюсь додому — і з перших кроків розумію: у повітрі пахне бурею.

У холі — голоси. Мати сперечається з дядьком, що тримається за спинку крісла, мов за зброю. І щойно я з’являюся, обоє одночасно обертаються.

— Нарешті, — кидає мама, з таким тоном, ніби я три дні десь швендяв. — Ми маємо поговорити.

От тільки цього бракувало.

Я навіть не встигаю зняти піджак, як починається проповідь. Про репутацію, пристойність, про те, що я її підвів і не для того вона мене ростила.

Вона ще довго говорила — але я вже не слухав. Придуману дорогою легенду про велике кохання озвучую спокійно, навіть переконливо. В її очах читається недовіра, вона психує, але сперечатися не наважується. Добре. Місія виконана.

— Якщо все, я піду прийму душ, — кажу, навіть не чекаючи дозволу.

Їхні здивовані погляди супроводжують мене аж до сходів. Але я — не актор і брати участь в цьому цирку не бажаю. По суті, нам би пора спати з Катею в одній кімнаті, щоб всі повірили, що її дитина від мене. Звісно, не хочеться її лякати і квапити, але терміни піджимають. 

Думки про Катю і спільне ліжко викликають адреналін. Вона приваблива. Дуже. І ті поцілунки, коли все лише починалося… якби я міг забути, як її губи смакують на дотик, можливо, було б легше. Поруч із нею завжди наче вибухає гроза — гаряча, небезпечна, некерована.

Після душу я повертаюсь до кімнати. Хочу просто спокою, щось перекусити, відкрити ноутбук і зануритись у роботу. Але з коридору чується голос Дарини:

— Антоне Борисовичу, вечеря готова.

— Дякую, Дашо, — відповідаю. І насправді зрадів. Інтелектуальні навантаження виснажують не гірше, ніж спортзал.

У їдальні — традиційна сцена.

Дядько з матір’ю зчепилися з бабусею. Лара намагається переконати, що "так не можна", а Маріанна Григорівна, як завжди, робить вигляд, що її це розважає.

З дитинства я бачу, як у цій родині ніхто нікого не слухає. Дядько з матір'ю — один табір, бабуся — інший. Вітчим був нейтральним, а я… напевно, я тягнувся саме до нього. Проте тепер його немає. Зате є Катя.

— Я для тебе не син, а випадковість у твоєму житті! — верещить дядько. Для чоловіка він надто емоційний. Його брат був інший. Проте слід його характеру є в його дочці.

— А я ще жива, щоб спадок ділити, — холодно відрізає бабуся. — Усе, що маю, отримає Катя.

Отакої.

Наречена з приданим. Навіть кумедно. Хоч щось хороше сьогодні. Мені не потрібне її багатство, просто смішно спостерігати за обличчям дядька в цю мить.

Я вже майже непомітно хотів вислизнути, але мене помічають.

— Де твоя кохана, синку? — дядько з іронією, як завжди.

— Скоро прийде, — відповідаю, зосереджуючись на пиріжках. Голод — не тітка.

— Не почекаєш її? — підтримує комедію мама.

— Оце так! — вдає дядько обурення. — І це наречений?!

— Пам’ятаю, — знову каже мама, — я без Ігоря не могла і шматка проковтнути. Любов!

Вони змагаються в сарказмі, як у настільному тенісі. А мені просто хочеться їсти.

— Добре, що ти зараз себе не стримуєш, — хмикаю я.

— Як тобі не соромно?! — голос матері злітає на кілька октав вище.

— То коли весілля? — питає дядько.

— Після трауру, — сухо відповідаю.

— Ви вже обрали сукню? — цікавиться Лара.

— Так, — кидаю навмання.

— А її улюблений колір? — продовжує допит.

— Фіолетовий.

— Торт який любить?

— Наполеон.

— А розмір ноги?

— Це навіщо тобі? — ледь стримуюсь.

— Родимки, шрами, татуювання? — додає дядько. — Ти ж маєш знати!

— Ви обидва збожеволіли! — вибухаю. — Це моральне насильство!

— Де Катя? — втручається бабуся.

— Катерина Ігорівна сказала, що не прийде, — тихо озивається Дарина. — Я несу їй вечерю в кімнату.

О, чудово. Рятівний шанс.

— Я сам віднесу, — кажу, забираючи тацю з її рук.

Піднімаюсь нагору, відчуваючи, як у голові дзвенить від роздратування.

Відчиняю двері — і завмираю.

Вона сидить на ліжку. Обличчя червоне, очі заплакані, плечі дрібно тремтять.

Я очікував чого завгодно — лише не цього.

— І що це з тобою? — питаю, більше роздратовано, ніж співчутливо.

— Добре, що ти прийшов. Вони всі… немов сказилися! — відповідає вона, витираючи сльози.

— Хто «вони»? — хоча відповідь очевидна.

Вона починає розповідати, як її «допитували» і звинувачували. Я слухаю, але без особливого співчуття. Так, ті двоє — ще ті актори. Але ж я не плачу через це.

І тут вона каже фразу, від якої я ледь не сміюся від абсурду:

— Твоя мати вдарила мене.

Я завмираю.

Що?!

— Моя мати може бути різкою, але не настільки, — кажу спокійно. — Не треба драматизувати.

— Думаєш, я вигадую? — вона майже кричить.

Я зітхаю. Це вже істерика. Вся в дядька, родичі все ж. 

— Не хочу сваритись. Якщо вже ми граємо роль наречених, то треба діяти злагоджено. Може, мені переселитись до тебе, щоб усі повірили?

— Може, мені переїхати до тебе в кімнату, щоб усі повірили, що дитина від мене?

— Можна зачекати до весілля, — вигукує. — Там же мало часу лишилося. До речі, я сказала їм, що ми знаємо про їхні

…Тиша.

Що ти зробила?

— Що?! — не витримую. — Навіщо ти це зробила?!

— Вони кричали на мене! Я не витримала!

— Ти розумієш, що накоїла?! Ми домовлялися тримати все в таємниці! Ти все зруйнувала! — такий план пропав! Невже так важко тримати язик за зубами? Що це таке?

Вона відступає, очі знову наповнюються слізьми.

— Не смій на мене кричати! — шепоче і тікає з кімнати.

Двері грюкають.

Я лишаюсь стояти посеред тиші, задихаючись від злості.

Погляд мимоволі падає на стіл.

Фото мого вітчима Ігоря і матері Каті. І я раптом ловлю себе на думці: чи зможу я бути хоча б наполовину таким для її дитини, як він був для мене?

Це не бізнес і не угода. Це життя.