Глава 15. Катя

Настрій остаточно зіпсований. Я сиджу на краю ліжка й намагаюся зупинити сльози, але вони самі ллються з очей, гарячі, нестримні. У грудях стискає від страху й розпачу. Ніби хтось заліплює мене в кокон безсилля.

А що, якщо Антон — такий самий, як його мати? Що, коли й він колись підніме на мене руку? Або, не дай Боже, на дитину? Може, для них це звично? Я тремчу від самої думки.

Погоджуючись на цей шлюб, чи не накинула я собі зашморг на шию?

Досі я ніколи не знала, що таке бути жертвою. Але сьогодні — відчула. Це відчуття приниження, коли запалює шкіру чужа долоня, а ти не можеш нічого зробити. Ні крикнути, ні втекти, ні захиститись.

Я ж просто хотіла майбутнього — кращого, спокійного, безпечного — для своєї дитини. А тепер здається, що стала злодійкою, яку всі ненавидять і звинувачують у тому, чого не робила.

До вечора не виходжу зі своєї кімнати. Відчуваю себе надто виснаженою, щоб бачити когось із них. Навіть бабусю. Навіть Антона.

У голові крутиться одна думка: а якщо я стану слабкою, беззахисною матір'ю, нездатною захистити свою дитину?

Боже, що мені робити? У двері тихо стукають.

— Людмило Матвіївно, принесіть мені вечерю в кімнату, будь ласка! — гукаю я, витираючи очі, переконана, що це економка, з якою познайомилася ще вчора.

Двері відчиняються — і замість економки заходить бабуся.

— Що сталося, донечко? — питає тихо, вдивляючись у моє заплакане обличчя.

Я завмираю. Розповісти їй? Навіщо? Вона й так ненавидить Ларису. Якщо дізнається, що вона ударила мене, підніме бурю. Але що вона зможе? Лариса непередбачувана. А якщо нашкодить і їй?..

— Я просто… настрій зіпсувався. Певно, через вагітність, — кажу нарешті. — Не зважайте.

Бабуся усміхається, сідає на край ліжка.

— Знаєш, я щойно приїхала з компанії. Антон приємно мене здивував. У нього стільки ідей, планів… Дуже розумний хлопець. Справжній стратег. Компанія з ним матиме майбутнє. Твій тато був би радий.

Я слухаю її і думаю: хоч хтось ще має надії на краще.

— Бабусю, — кажу тихо, — а ви впевнені, що мені варто виходити за нього? Він же син Лариси…

— Розумію твої сумніви, — відповідає вона м’яко. — Але він зовсім не схожий на матір.

— То на кого ж схожий? — зітхаю.

— Він схожий на нашого діда, мого покійного чоловіка. Хоч і не рідня йому, але є в ньому щось справжнє.

Ми замовкаємо. І раптом із холу долинають голоси — гучні, сердиті.

Бабуся кидає на мене тривожний погляд. Ми виходимо разом.

В холі — сцена друга. Тепер на допиті Антон.

— Отже, велике кохання? — лунає різкий голос Лариси. — І не соромно тобі брехати нам у вічі?

Антон стоїть перед нею, спокійний і навіть усміхнений.

— Не соромно, бо я не брешу, — відповідає він рівно. — Катя полонила мене з першого погляду. Я просто не зізнавався собі. 

Він знизує плечима й спокійно проходить повз усіх до сходів. Ніхто його не зупиняє. Ніхто не кидає звинувачень. Просто… відпускають.

Несправедливо.

Я ховаюся у своїй кімнаті, зачиняю двері.

— Пані Катерино, вечеря готова, — долинає голос із-за дверей. Це вже точно покоївка.

— Я не буду вечеряти з цими людьми, — відповідаю різко. — Принесіть мені сюди.

— Що сказати, коли питатимуть? — обережно перепитує жінка.

— Скажіть, що я не хочу їх бачити. Вони знають чому, — кажу, відкриваючи ноутбук. Мушу доробити статтю для журналу. Робота рятує.

Пів години потому двері знову відчиняються. Але цього разу заходить не покоївка.

Антон. З тацею в руках.

Він виглядає спокійно, навіть трохи зверхньо.

— І що це з тобою? — ставить вечерю на стіл.

— Добре, що ти прийшов. Вони всі… немов сказилися! — зітхаю, відкладаючи ноутбук. — Допитували мене, звинувачували в усьому. Я, мов злочинниця!

— Ти перебільшуєш, — каже він холодно. — Не виходити на вечерю — це була помилка. Ми мали виглядати впевнено, переможцями, а не ображеними дітьми.

— Перебільшую?! — підвищую голос. — Твоя мати вдарила мене!

Його погляд стає крижаним.

— Кате, не починай. Вона не могла цього зробити.

— Думаєш, я вигадую?! — не стримуюсь. — Подивись! — торкаюся щоки, де ще видно легке почервоніння.

— Моя мати може бути різким, але не настільки, — каже він, не відводячи погляду. — Не треба драматизувати.

Ось так? У грудях ніби щось обривається.

— Тобто я брешу? — питаю глухо.

— Ти перебільшуєш, — повторює він, відвертаючись. — Вони й мене розпитували, але я не влаштовував сцен.

— А я тебе ще захищала, — шепочу. Чомусь стає дуже образливо. — Я вірила, що ти інший… А ти — такий самий, як вони...

Він стискає щелепу.

— Може, мені переїхати до тебе в кімнату, щоб усі повірили, що дитина від мене?

— Можна зачекати до весілля, — кажу, опустивши очі. — Там же мало часу лишилося. До речі, я сказала їм, що ми знаємо про їхні плани продати компанію.

— Що?! — він зривається. — Навіщо ти це зробила?!

— Вони кричали на мене! Я не витримала!

— Ти розумієш, що накоїла?! — він підвищує голос. — Ми домовлялися тримати все в таємниці! Ти все зруйнувала!

Його крик розтинає тишу, мов батіг. Я відступаю, тремчу.

Здається, ще трохи — і він ударить. Серце гупає так, що здається, ось-ось зупиниться.

— Не смій на мене кричати, — шепочу. Хапаю сумочку й вибігаю з кімнати.

— Катю! — чую позаду його голос.

— Не хвилюйся, я виконаю свої обов'язки. Але до весілля мене тут нічого не тримає!

І йду. Бо якщо ми не команда — то нас і справді більше нічого не пов’язує.