Глава 14. Катя

Це моя перша ніч тут.

У будинку, який пахне полірованими меблями, тишею і чимось чужим. У будинку, де колись жив мій батько.

Стою біля вікна у своїй новій кімнаті й дивлюся на сад, освітлений ліхтарями. Дерева стоять нерухомо, мов охоронці. І я раптом думаю: це могло бути моє життя. Цей дім, ці стіни, цей спокій — колись мали належати мені. Але сталося інакше.

Тепер я тут — гостя, яку терплять. Тимчасово.

Десь унизу чутно приглушені голоси. Час до вечері. Я вдихаю глибше й вирішую не ховатися — не хочу виглядати слабкою.

Коли спускаюся сходами, усі вже за столом.

Лариса мовчить, сидить рівно, ніби на прийомі в посольстві. Михайло дивиться кудись убік, повільно крутить виделку між пальцями. Атмосфера густа, як туман.

Антон усміхається, коли бачить мене.

— Проходь, Катю. Ми вже почали, але я залишив тобі місце.

Поруч сидить бабуся — лагідна, з добрими очима. Вона киває мені:

— Сідай, доню. Нарешті хтось молодий у цьому домі.

Я вдячно усміхаюся. Це перше щире слово, яке тут пролунало.

Під час вечері Лариса не промовляє ні звуку. Її холодна мовчанка промовляє гучніше за будь-які слова. Михайло щось бурмоче про бізнес і податки, але в його тоні чути презирство.

Антон говорить спокійно, підтримує розмову, часом кидає мені короткі погляди, наче хоче переконатися, що я тримаюся. І я тримаюся. Їм із бабусею, слухаю, усміхаюся, коли треба, хоча всередині все стискається.

Коли вечеря закінчується, бабуся тихо каже мені:

— Якщо щось потрібно, моя кімната поруч. Не соромся.

— Дякую, — відповідаю. — Ви дуже добрі.

Піднімаюся нагору. Вмиваюся. Лягаю в ліжко.

Довго не можу заснути. Дивлюся в темряву й думаю, як дивно все склалося: мій батько — частина цього дому, а я тільки зараз торкаюся до цього життя. Наче з іншого боку скла.

І все ж… я вдячна Антону. Він не дозволив їм принизити мене.

Коли засинаю, мені сниться море. І мама. Вона сміється, каже, що все буде добре.

***

Зранку прокидаюся рано. Перший промінь сонця ковзає по підлозі, торкається мого обличчя. В домі тихо.

Я швидко збираюся — легка сукня, пальто, чобітки на невисоких підборах. Робота чекає, і я рада цьому: там я відчуваю себе собою.

На кухні зустрічаю Антона. Він у сорочці, з чашкою кави в руках.

— Уже йдеш?

— Так, маю багато справ...

— Я тебе підвезу.

— Не треба, я сама.

Він усміхається:

— Добре. Але ввечері я заїду.

Киваю. І вперше за довгий час у мене виникає відчуття — може, цей день буде спокійним.

Я виходжу на подвір’я. Повітря прохолодне, свіже, трохи пахне осінню. Дім лишається за спиною, великий, мовчазний, з багатьма таємницями.

День в студії минає звично. А коли наступає вечір, я вирушаю додому. Антон, хоч обіцяв приїхати, десь забарився. Та я не хочу на нього чекати або нагадувати про себе. Слава Богу, громадський транспорт ніхто не скасував і проблем з тим, щоб добратися з точки А в точку Б немає.

Проблеми починаються, коли я приїжджаю додому. Варто мені переступити поріг, як одразу розумію — тут давно кипить війна. Не встигла ще зняти пальто, як з вітальні долітають крики. Голоси Лариси й Михайла. Вони навіть не замикаються у кімнаті — кричать просто посеред холу, не зважаючи ні на прислугу, ні на мене, яка стоїть у коридорі й дослухається до цієї сварки.

Ще вчора цей дім здавався мені чужим, холодним і мовчазним. А сьогодні — розколотим навпіл.

— Знаєш, це вже занадто! — гарчить Михайло, і голос його розноситься під високою стелею. — Я навіть уявити не міг, що твій син здатен на таку зраду!

— А може, не варто перекладати провину на всіх підряд? — відповідає Лариса різко, і я аж завмираю. Вперше чую, щоб вона не говорила шепотом, а кидала слова, наче ножі. — Це ти загнав себе в глухий кут! І взагалі, мене більше турбує це дурнувате рішення одружитися з вискочкою, а не бажання керувати компанією батька.

— Ларо, ти ідіотка?! — лунає його сміх, сухий і колючий. — Мені чхати, з ким одружиться твій син! Це просто чортове одруження! Ти мені краще поясни, що я тепер маю сказати пану Грабовському? 

— Позашлюбна дочка Ігоря ходить в мене під носом, а ти мені про Грабовського. Спершу треба усунути її. Що робити будемо? — кидає Лариса. 

— Вона просто скористалася моментом! — рикнув Михайло. — І тепер у нас немає контрольного пакета! Сорок відсотків, Ларо! Сорок!

— Може, це твоя кара за жадібність? — холодно відповідає вона. — Ти сам захотів усе контролювати.

Цікаво, коли вони востаннє говорили без крику?

 Я ховаюся за колону й крадькома наближаюся до сходів. Якщо пощастить — пройду непомітно. Роззуваюся, щоб не стукати підборами, стискаю чобітки в руках і, затамувавши подих, роблю перші кроки.

— Треба продати частку, — бурчить Михайло. — Я домовився з Грабовським, інакше він піде в обхід нас.

— А може, не треба було домовлятися за спиною всіх? — кидає Лариса.

Ще кілька кроків. Я майже біля сходів. І тут — грім.

— Стояти! — кричить Лариса, і я завмираю.

Повільно обертаюся. Вона стоїть посеред вітальні, втомлена, але очі блищать злістю.

 — Куди це ти крадешся, люба?

— Не крадуся, — відповідаю спокійно, намагаючись тримати рівний тон. — Ноги болять, от і вирішила босоніж пройтись.

Михайло сміється, коротко й гидко.

 — Вона навіть не червоніє, коли бреше. Як же швидко звикла до цієї ролі.

— Ролі? — перепитую. — Це ви про яку зараз? Про наречену вашого сина, племінника? Чи про дівчину, яку ви ненавидите тільки тому, що не можете нею керувати?

Він стискає кулаки, а Лариса хмуриться, робить крок до мене.

 — Не починай, дівчисько. Ми й так на межі.

— На межі чого? — не витримую. Я ніколи не була боягузкою і зараз не буду. — Власної гідності? Совісті? Ви ж прекрасно знали, що компанія належала моєму батьку! Цікаво, що б він сказав, якби почув ці розмови. І мені цікаво, як саме ви плануєте позбутися від мене?