Глава 13. Антон

Я зупиняю машину біля її під’їзду трохи раніше, ніж домовлялися. Не можу сидіти вдома й чекати — усередині все палає від нетерпіння. Мені потрібно бачити її. Забрати її звідси, щоб більше ніхто й ніколи не торкнувся її спокою. Щоб вона нарешті була поруч.

Коли Катя виходить із під’їзду, я неначе бачу зовсім іншу жінку — ту саму, яку пам’ятаю з першої зустрічі в студії, коли вона стояла переді мною, горда й трошки розгублена, і в той момент весь світ зник. Тільки вона.

Тепер вона знову така — зосереджена, але ніжна. Тримає маленьку валізу в одній руці, сумку через плече, і коли бачить мене — усміхається.

— Привіт, — тихо каже.

 — Привіт, — відповідаю, виходжу з машини, забираю з її рук валізу. — Готова?

Вона зітхає.

 — Якщо чесно — не зовсім. Але я стараюся.

 — Все буде добре, — кажу впевнено. — Ти зі мною, і я не дозволю, щоб тебе хтось образив.

Вона киває, дивиться кудись у бік, але я бачу — їй важливо це чути. І тоді в мені щось тепліє, ніби я справді зробив правильний крок.

Дорога минає в тиші. Не в тій, що гнітить, а в тій, де слова не потрібні. Вона вдивляється у вікно, а я — в неї. Часом вона непомітно пригладжує пасмо волосся чи дивиться на свої руки, і мені хочеться торкнутися її пальців, просто щоб переконатися, що це все насправді.

Коли ми заїжджаємо на подвір’я будинку, Катя трохи напружується. Не дивно. Цей дім і мені ніколи не здавався рідним. Занадто холодний, занадто виставлений на показ — ніби в ньому живуть не люди, а персонажі з ідеальної картинки.

Я заводжу її всередину.

Вітальня, як завжди, сяє ідеальною чистотою. На столику — журнал, свіжа газета, чайний сервіз. Мама сидить у кріслі, рівна спина, бездоганна посмішка. Поруч — Михайло, із тією самою поблажливою міною, яку я ненавидів із дитинства.

— Ну ось і наша наречена, — каже мама, окинувши Катю поглядом. — Дивно, Антоне, що ти не попередив нас, що приводиш гостю.

— Це не гостя, — відповідаю рівно. — Вона житиме тут. І прошу — без зайвих коментарів.

Михайло повільно відкладає газету, гмикає:

 — Здається, хтось у нас вирішив відчути себе господарем дому.

Я підходжу ближче, зустрічаю його погляд — упевнений, твердий.

 — Господарем я себе не відчуваю, — кажу. — Але за Катю відповідаю я. І якщо хтось спробує її образити — шкодуватиме.

У кімнаті зависає тиша. Така, коли навіть повітря здається густим. Катя стоїть поруч, мовчить, але я бачу, як вона злегка стискає пальці, ніби бореться з бажанням просто втекти.

Я кладу руку їй на плече.

 — Ходімо. Я покажу твою кімнату.

Ми піднімаємось сходами. Я відчиняю двері в простору, світлу кімнату. Великі вікна, легкі фіранки, книжкова полиця, балкон із видом на сад.

— Можеш облаштовувати як хочеш, — кажу. — Поки що це твоє місце.

— Дякую, — тихо каже вона. — За все.

— Не дякуй. Просто звикай. — усміхаюся, намагаючись розрядити напругу. — Я дам тобі час. Не хочу тиснути.

Вона дивиться на мене з тією ж вдячною усмішкою — трохи втомленою, але щирою. І в цю секунду мені хочеться взяти її за руку, пригорнути, сказати, що вже ніколи не відпущу.

Але я лише киваю й виходжу.

У вітальні знову мама й Михайло. Їхні обличчя — кам’яні.

— Звикайте, — кажу, проходячи повз. — Це не примха і не забаганка. І весілля вже скоро.

Виходжу на терасу. Повітря прохолодне, свіже, пахне осінню. Вдихаю глибоко, щоб хоч трохи зняти напругу.

Мені хочеться, щоб час пролетів. Щоб усе це — холодні погляди, зневажливі натяки, мамина тиша — залишилося позаду.

Я хочу, щоб настав день, коли вона стане моєю дружиною. Коли ми нарешті зможемо жити так, як хочемо самі, без чужих правил.

І так, я нетерплячий. Бо чим довше дивлюся на Катю, тим важче переконати себе, що наш шлюб — лише домовленість.