Глава 12. Катя

Кілька днів минають напрочуд спокійно. Настільки, що я навіть починаю вірити, ніби життя справді може бути тихим і передбачуваним.

Мама готується до поїздки — документи, аналізи, купа роздруківок і списків, які вона перевіряє знову і знову. Тітка Олена допомагає їй у всьому, тримається бадьоро, але я бачу, як уночі, коли вона думає, що я не чую, нишком витирає сльози.

Я ходжу на роботу, намагаюся з головою зануритись у проєкти, щоб не думати. З Антоном ми говоримо телефоном лише кілька разів — коротко, по суті. Він завжди зайнятий, але навіть крізь телефон чується його впевненість, та сама, що тримає мене на плаву.

І щоразу, коли бачу на екрані його ім’я, десь усередині все тепліє.

Нарешті настає день від’їзду.

Ранок починається зі звуків валіз, сумок, документів, які мама вкладає в охайну теку. Вона намагається не показувати хвилювання, але руки в неї все одно тремтять.

— Все буде добре, мамо, — кажу, нахиляючись до неї. — Там чудова клініка, а лікар — найкращий.

— Я знаю, доню, — усміхається вона, торкаючись моєї щоки. — Ти тільки не хвилюйся. І не залишайся самою надовго, добре?

Я киваю, хоча в горлі стоїть грудка.

Олена обіймає мене міцно, як завжди.

— Ми швидко повернемось, Катю. І я привезу тобі найкрасивіший магніт з Тель-Авіва, домовились?

Я киваю, намагаючись усміхнутись, хоча очі печуть від стриманих сліз.

Таксі забирає їх, і я стою на порозі, доки машина не зникає з поля зору. Тиша після того здається оглушливою.

Дім без них — дивно порожній.

Я ходжу кімнатами, переставляю чашку, згортаю плед, переглядаю мамині ліки, ніби перевіряю, що ще тут залишилося від неї.

Ближче до вечора лунає дзвінок у двері.

На порозі — бабуся. Мені дивно називати Маріанну Карпівну так, бо ж вона зовсім нещодавно з'явилася в моєму житті. Але вона одразу поставилася до мене дуже тепло і казати їй на ім’я якось… неправильно. Вона ж бабця, бабуся. 

— Катрусю, — каже вона, обіймаючи мене. — Ти не маєш бути тут сама. Їдь до нас, поживи трохи.

Я завмираю.

— До вас? Але ж там…

— Так, — зітхає вона. — Там Лара і Михайло. Але ти не хвилюйся, я не дозволю їм навіть слова тобі сказати. Я хочу, щоб ти була під моїм наглядом, доки мама з Оленою далеко.

— Бабусю, я не впевнена, що це хороша ідея, — кажу обережно. — Я просто не хочу зайвих конфліктів.

— Дитинко, — вона бере мене за руку. — Конфліктів не буде. А от тиша й самотність — не найкращі порадники. Подумай, будь ласка.

Я обіцяю подумати, хоча знаю, що навряд чи зможу зважитися на це.

Та рішення приходить неочікувано — у вигляді короткого дзвінка.

— Катю, — чую голос Антона, і все всередині одразу теплішає. — Ти вдома?

— Так. Мама вже полетіла.

— Добре. Слухай, я все владнав. Весілля буде дуже скоро. Ми повинні готуватися. І ще одне — я хочу, щоб ти переїхала до мене.

— Що? — перепитую, не вірячи своїм вухам. — Уже?

— Так, — його голос спокійний, але твердий. — Так буде правильно. У моєму домі ти будеш у безпеці. І мені буде спокійніше, якщо ти поруч.

Я мовчу кілька секунд. Десь глибоко борються логіка й серце. Але потім я тихо кажу:

— Гаразд. Добре.

— Завтра приїду по тебе, — додає він. — І не бери нічого зайвого. Все, що треба, у нас є.

Коли кладу слухавку, ловлю себе на тому, що стою посеред кімнати й усміхаюсь.

Може, це й божевілля — так швидко погоджуватись. Але виходу особливо нема. Ми маємо домовленість і згідно неї я належу Антону. Переїхати всеодно доведеться. Та я навіть не уявляю, що чекає там на мене...