Глава 11. Антон

Два дні я навмисно затримуюся на роботі до ночі. Відмазки вигадую майстерно — то перевірити угоду, то зустріч з клієнтом, то терміновий дзвінок з-за кордону. Насправді просто не хочу повертатися додому. Не хочу бачити маму. І особливо — дядька Михайла.

Але сьогодні вирішую, що досить ховатися. Уникати — це не вихід. Вони мають знати, що я не хлопчик, яким можна керувати.

Коли заходжу в будинок, уже смеркає. У вітальні горить тепле світло, пахне кавою й чимось солодким. Мама сидить у кріслі, гортає журнал, а дядько, як завжди, розвалився на дивані з телефоном. Їхня тиша одразу стає густішою, коли я переступаю поріг.

— О, нарешті згадав, що маєш дім, — промовляє Михайло з іронічною посмішкою. — Ми вже думали, ти зовсім зник.

— Просто був зайнятий, — відповідаю спокійно, вішаючи піджак. — Робота не чекає.

Мама підводить очі.

— Антоне, нам треба поговорити.

— От і прекрасно, — сідаю навпроти. — Якраз і я хотів.

Михайло кладе телефон на стіл, погляд у нього колючий.

— Ну кажи, що там у тебе за цирк з тією дівчиною? Всі новини гудуть — спадкоємець корпорації вирішив оженитися на першій зустрічній. Без роду, без племені. Це що, якийсь жарт?

— Не твоя справа, — відповідаю рівно.

— Не моя? — він різко підводиться. — Та ми з Ларисою тебе виростили, хлопче! Вклали роки, сили, зв’язки! А ти тепер вирішив усе підім’яти під себе? Як ти міг забрати в мене крісло мого брата?

— Голосування було справедливим, — кажу тихо, але в голосі чується сталь.

— Ти серйозно? Ти купив голос тієї… задрипанки! Щоб забрати в дядька компанію, привів у сім'ю голодранку! — втручається мама, її голос тремтить. — Ти ж навіть не знаєш її як слід. Вона просто грає роль.

Я дивлюсь на неї довго, не моргаючи.

— Грає роль? Ти впевнена, що роль грає вона, а не ти, мамо?

Вона мовчить. У кімнаті напруження можна різати ножем.

— Я знаю все, — продовжую повільно. — Знаю, що ви з дядьком хочете продати компанію. І навіть знайшли покупців. 

Обличчя Михайла перекривлюється.

— Ти шпигуєш за власною родиною?

— Я захищаю те, що мені належить, — кажу твердо. — Компанію, яку заснував мій вітчим. І я не дозволю, щоб ви її розтринькали через свої амбіції.

— Амбіції?! — Михайло робить крок уперед. — То може було спершу спитати, що до чого, а не ніж у спину встромляти? Зрадник! І ти ще нас повчаєш?

— Я просто ставлю межі, — встаю з місця. — І з цього моменту ви звикайте до того, що я — не ваш слухняний хлопчик. У вас свої дороги, у мене — свої.

Мама стискає підлокітники крісла.

— Антоне, не говори так…

— Говорю, як є, — перебиваю. — І ще одне. Скоро я одружуся. На Каті.

Михайло нервово сміється.

— Ти серйозно? Та це ж абсурд!

— Дуже серйозно, — кажу тихо, але рішуче. — І якщо хтось із вас спробує зірвати весілля — бодай на крок втрутиться в моє життя — я припиню будь-які стосунки. І сімейні, і ділові.

Тиша. Тільки годинник цокає на стіні.

— Думаєш, зможеш сам керувати всім цим? — шипить Михайло. — Без нас?

— Уже керую, — відповідаю йому спокійно. — І мені добре вдається.

Я беру піджак, розвертаюся до дверей.

— А тепер дозвольте мені вийти з власного дому без чергового допиту.

Коли зачиняю двері, дихаю на повні груди.

Десь глибоко всередині все палає — від гніву, образи, але й від полегшення. Бо вперше відчуваю: починаю жити за своїми правилами