Глава 10. Катя

Я стою в коридорі, мов укопана. Мама на візку трохи від'їжджає назад, щоб краще бачити гостью. Від її спокійного, але холодного погляду навіть мені стає не по собі.

— Ти тут, Ларисо, — каже мама, злегка піднімаючи підборіддя. — Не посоромилася прийти до мене.

— А я не до тебе, — її голос рівний, але під ним ховається лід. — Я до твоєї дочки. Крім того звикай, Алло. Ти ж в курсі, що ми майбутні свахи?

— Чому ви тут? — питаю чітко, трохи навіть суворо. Вона зводить на мене погляд карих очей.

— Я б хотіла зрозуміти, як це сталося. Як проста дівчина без копійки за душею змогла обкрутити мого сина, який має не лише бізнес, а й голову на плечах. Коли ти це провернула? На оголошенню Заповіту ви не були з Антоном знайомі.

Вона переводить погляд на мене, і я відчуваю, як земля йде з-під ніг.

— Я нічого не провертала. Він сам знайшов мене.

— Ти думаєш, я не бачу? — продовжує вона. — Ви вдвох його використали. Слабке місце знайшли. Сльози, зворушлива історія про маму, хворобу, борги — усе продумано. Ви знали, як ним керувати. Чоловіки всі такі. А Антон особливо жалісливий.

Я ковтаю повітря, намагаюся щось сказати, але від обурення зникає дар мови.

— Це не правда, — тихо вимовляю. — Наш союз взаємовигідний. А якщо вам щось не подобається, то говоріть про це з сином.

— О, звичайно, — сміється Лариса. — Не просила. Просто погодилася на шлюб, так? Бо в тебе, мабуть, велика любов, із першого погляду.

Мама ставить долоню на коліно, пальці трохи тремтять, але в голосі — криця.

— Досить, — каже вона. — У моїй квартирі ти не говоритимеш із моєю донькою в такому тоні.

— Вибач, але це не твоя справа, — холодно відрізає Лариса. — Мій син робить помилку, і я маю право знати, хто є її причиною.

Мама повільно розвертає візок, під’їжджає ближче.

— Маєш право? — її голос тихий, але кожне слово ріже повітря. — Ти мала право зруйнувати чуже життя колись. Моє. Але сьогодні — ні.

Лариса здригається, її обличчя блідне.

— Алло... не починай цього знову.

— Почну, — мама дивиться прямо в очі. — Бо тоді ти теж думала, що маєш право. Відібрати, принизити, зробити з мене ніщо. І що? Маєш усе, що хотіла? Маєш?

Лариса стискає сумку в руках, мов шукає, за що зачепитися.

— Я не прийшла сваритися. Я просто хочу, щоб цей шлюб не відбувся.

— А я хочу, щоб ти вийшла, — мама каже спокійно, але це спокій перед бурею. — Негайно.

Я не встигаю нічого сказати. Лариса ще намагається щось пояснити, але мама вже показує рукою на двері:

— Йди. Твоя присутність тут — отрута. Катя не зробила нічого поганого. І я не дозволю, щоб ти повторила старе. Ти забрала моє щастя, Ларисо, але Катине — не забереш.

Між ними пролітає мовчання, важке, як грім перед дощем. Потім Лариса зводиться, обережно піднімає підбори з підлоги й іде до виходу. Двері тихо зачиняються.

Я стою, не дихаючи. Мама трохи опускає плечі, її очі блищать.

— Мамо… — шепочу я, підходжу ближче.

Вона бере мене за руку.

— Не бійся її, доню, — каже ніжно, але твердо. — Вона живе минулим. А в тебе — майбутнє. І я знаю, воно буде твоїм, якщо ти не дозволиш їй його забрати.

Я обіймаю її, притискаюся лобом до її плеча. У грудях тепло й тремтіння.

— Дякую, мамо.

Вона посміхається.

— Іди відпочинь, Катю. А завтра — новий день. І ми його зустрінемо без страху.

А я думаю: «Може, вперше за довгий час — справді зможемо».