Глава 9. Катя

Усе відбувається так швидко, що я не встигаю навіть злякатися. Лише різкий порух, міцні руки, які встигають вхопити мене, — і вже стою, пригорнута до Антона. Його долоні обіймають мене за плечі, притискають до грудей, серце б’ється глухо, ритмічно — наче переконує, що я в безпеці.

Повітря пахне бензином, дим від скутера розчиняється у вологому повітрі, але я нічого цього не відчуваю. Лише нього — тепло, дихання, подих на моїй скроні.

Той самий магнетизм.

Як тоді, у студії, коли він стояв переді мною з мікрофоном і букетом, а я на мить забула, що все це — гра.

Як тоді, коли його губи торкнулися моїх, і навіть камера не могла передати, наскільки справжнім був той дотик.

Мурашки пробігають шкірою, ніби пам’ять тіла сама впізнає його.

— Ти в порядку? — тихо питає він.

Я киваю, щось кажу, хоча голосу поки не маю. Антон ще кілька секунд не відпускає, і в цих секундах є щось небезпечне — те, що я не можу назвати словами.

Ми сідаємо в машину. Їдемо мовчки, обидва ніби задумалися. І лише коли під’їжджаємо до РАЦСу, він усміхається:

— Готова?

— Готова, — відповідаю я.

Ми подаємо заяви. Все виглядає дивно буденно: кабінет, два підписи, кілька фраз чиновниці. Але коли ми виходимо на вулицю, я раптом відчуваю, що все це — реально. Тепер уже офіційно. Ми наречені.

Антон мовчки відкриває переді мною дверцята авто. Їдемо додому. У голові крутиться все одразу: мама, бабуся, майбутнє, весілля, його дотик.

— Дякую, що допомагаєш, — кажу я.

— Не дякуй. Ми тепер команда, — відповідає він просто.

Коли машина зупиняється біля мого будинку, я вже хочу попрощатися й швидко вискочити з салону, щоб не показати, як у мене все всередині палає. Але Антон нахиляється до мене й торкається губами моєї щоки.

Ніжно. Ледь відчутно. Так, що всередині все стискається і знову розквітає теплом.

— Гарного вечора, Катю, — каже він.

Я не відповідаю, лише киваю. Виходжу, тримаючись за дверцята, щоб не похитнутися.

Коли він їде, я ще стою кілька секунд і торкаюся місця, де залишився його поцілунок.

І ловлю себе на думці, що, можливо, було б добре, якби все це було по-справжньому.

***

Наступного ранку я прокидаюся раніше, ніж завжди. Сон не приходить — у голові безлад, але не від тривоги, а від тих подій, що накотили за останню добу. Все відчувається так нереально, ніби це не моє життя, а чиясь сценарна історія. І все ж… я мушу діяти.

Мама сидить на кухні, уже встигла зробити каву. Вона намагається виглядати бадьоро, хоча я бачу, як тремтять її пальці.

— Ну що, доню, поїдемо? — питає вона, усміхаючись.

— Поїдемо, мамо. Сьогодні все буде добре, я відчуваю.

Ми приїжджаємо до приватної клініки. Її зустрічають чемно, проводять у відділення. Медсестра допомагає з пересадкою у візок, лікар вітається тепло і одразу береться за вивчення ситуації — видно, що він знає свою справу.

Обстеження тривають майже півдня. Я сиджу під кабінетом, стискаю телефон у руках, постійно дивлюся на двері. Кожен звук змушує серце вистрибувати.

Коли нарешті кличуть мене до кабінету, мама вже сидить поруч із лікарем, і вперше за довгий час в її очах — щось схоже на надію.

— Пані Катерино, результати непогані, — каже лікар, перегортаючи аркуші. — У вашої мами високі шанси на відновлення рухливості. В Україні, на жаль, подібні операції ще не проводять на належному рівні, але я вже зв’язався з колегою з Ізраїлю. Він готовий взятися за цей випадок. Імовірність успіху — понад сімдесят відсотків.

— Сімдесят… — мама тихо повторює, наче пробує вимовити слово, у яке не наважується повірити.

Я киваю, хоча всередині все стискається від хвилювання. Витрати будуть величезні — це навіть не потрібно уточнювати. Але відмовитися я не можу, бо за цей шанс я плачу своєю свободою.

Коли ми виходимо з кабінету, я набираю Антона. Він бере слухавку майже відразу.

— Привіт, Катю. Як там? — чується його голос, спокійний, але уважний.

— Ми були в клініці. Є шанси, великі. Але операцію можуть зробити лише в Ізраїлі. Там хороший фахівець… — я замовкаю, бо не знаю, як продовжити.

— І що він каже?

— Каже, що треба вирішувати швидко. Вони готові нас прийняти вже за два тижні. Але…

— Катю, не думай про “але”. Погоджуйся. Я все оплачу, — рішуче каже Антон, навіть не даючи мені вставити слово.

Мені доводиться ковтнути клубок у горлі.

— Ти серйозно? Це ж…

— Абсолютно. Це важливо. Для тебе. Для неї. Просто домовся з лікарем і надішли мені рахунок, добре?

Я мовчу кілька секунд.

— Добре, Антоне. І… дякую. Я не знаю, як тобі віддячити.

— Не треба. Просто усміхайся. Це буде найкраща подяка, — каже він тихо.

Я кладу слухавку і дивлюся на маму. Вона запитально піднімає брови.

— Він сказав “так”?

— Сказав. І що все буде добре.

Мама усміхається, але на очах у неї блищать сльози.

Я підходжу, обіймаю її, і вперше за довгий час відчуваю, що ми не самі. Що за нами стоїть хтось, хто справді готовий допомогти.

Коли ми нарешті завершуємо обговорення з клінікою, підписуємо всі документи, уточнюємо деталі — я почуваюся втомлено, але з надією. З мамою поруч у машині ми мовчимо, кожна думає про своє. Мама час від часу торкається моєї руки, усміхається.

— Антон добрий чоловік, — каже вона тихо. — Ти не помилялася в ньому.

Я нічого не відповідаю, лише зітхаю. Добрий? Так. Але хто він для мене насправді? Цього я вже не знаю.

Коли ми приїжджаємо додому, я навіть не встигаю відчинити двері — у передпокої стоїть тітка Олена. Вона виглядає трохи розгубленою.

— Катю... не лякайся. До нас прийшла жінка. Сказала, що хоче поговорити. Я не знала, хто це, тому впустила.

Я спантеличено дивлюся на неї, а тоді — в бік вітальні.

І там, у кріслі біля вікна, сидить Лариса. Елегантна, спокійна, як завжди, з тією ж холодною посмішкою на вустах.