Глава 8. Антон

У залі ще стоїть запах кави й нервів. Люди поволі розходяться, а я залишаюсь — у новому кріслі, з новим титулом і відчуттям, що ця гра заходить далі, ніж я планував.

Телефон вібрує. На екрані — знайоме ім’я: Макс.

— Ну, ти даєш! — чути з трубки. — Я відкриваю стрічку новин, а там ти — у смокінгу, з трояндами, на колінах! Антоне, ти з глузду з’їхав? Ти що, женишся?

Я усміхаюся, кручу в пальцях кулькову ручку.

— А чому б ні? — коротко відповідаю. — І тобі раджу.

— І як це називається? Кращий друг дізнається такі новини через Інтернет! І ти навіть не сказав, що маєш дівчину! — я знаю цей кіпіш. Він хоче і лютує, але по-доброму. Усміхаюся.

— Бо не мав, — кажу спокійно.

На тому кінці — тиша.

— Почекай... Ти хочеш сказати, це все підлаштовано?

— І так, і не так. Довга історія, Максе.

— І навіщо це тобі?

Я замовкаю. Не знаю, що відповісти. У голові — її очі, коли вона сказала “так”. Не награні, не холодні. Живі. І те, як вона торкнулась моєї руки — наче несвідомо. Цей жест чомусь запам’ятався більше, ніж сам поцілунок.

— Просто так треба. Потім поясню. Вже маю іти. На зв'язку, старий, — зрештою кажу я і кладу слухавку. Бо не хочу ділитися інформацією, немов можу заховати Катю і нікому її не показувати.

Не встигаю навіть допити воду, як знову беру телефон. Пальці самі знаходять її номер.

— Катю, — кажу, коли вона відповідає, — я вже сплатив той борг, тож не хвилюйся. Ще нам треба подати заяву в РАЦС. Не хочу зволікати.

— Гаразд, — тихо каже вона. — Я не заперечую. І, Антоне, дякую.

— Подяки зайві. В нас була угода, — впевнено кажу я і вимикаю телефон.

Через годину я вже стою під її будинком. Старі панельні стіни, облуплений під’їзд. Незвично бачити її тут після студії, де все сяяло прожекторами. Вона виходить на хвилину на балкон — помічає мене, махає рукою. Потім телефонує:

— Дай мені десять хвилин. Тітки немає, не хочу маму саму лишати.

— Добре, — кажу і, не думаючи, піднімаюсь нагору.

Вона відчиняє двері з подивом.

— Ти… вирішив зайти?

— Якщо ти не проти, — відповідаю.

— Звісно, ні.

У кімнаті пахне домашньою випічкою і м’ятою. На дивані сидить її мама. Вона у візку, але виглядає доглянутою, красивою. Обличчя — спокійне, очі теплі. Її краса відмінна від краси моєї мами. Але я не можу зрозуміти вибору вітчима Ігоря. Ця жінка, Алла, як на мене, не вступає мамі Ларисі. Тим паче вона була вагітною…

— Доброго дня, — кажу я, підходячи ближче. — Я Антон.

— Я знаю, — усміхається вона. — Катя багато про вас говорила.

— О, не певен, що в найкращому світлі, — жартую.

— У різному, — відповідає жінка, і ми обоє сміємось.

— Нічого поганого я не казала, — обурюється Катя. — Я зроблю тобі чай… чи каву?

— Чорний чай без цукру, — кажу і дівчина виходить на кухню. Ми залишаємося з її мамою вдвох.

Я дивлюсь на неї — і ніяк не можу збагнути, чому він її кинув. В ній є те, чого не має більшість тих, хто вважає себе “ідеальними”: спокійна гідність. Вона — як людина, що пережила бурю, але залишилася собою.

— Як почуваєтесь? — питаю.

— Нормально, дякую. Я сказала Катрусі, щоб ішла. Не така я вже й немічна.. Просто... не все можу зробити сама.

— Зробимо так, щоб могли, — кажу твердо. — Завтра Катя відвезе вас у приватну клініку. Я домовлюся, щоб вас прийняли без черги.

Жінка знічується, але вдячно посміхається.

— Ви добрий хлопець, Антоне.

— Я лише роблю те, що маю, — відповідаю.

У цей момент до квартири заходить жінка з торбами — тітка Олена. Весела, енергійна, трохи галаслива.

— О, це той самий наречений? Нарешті я його побачила! — сміється вона. — Дивись, не ображай нашу дівчинку. Ми за неї горою. Ти не дивися, що ми слабкі жінки. Я кого хоч можу зловити, а Алла на візку переїде!

— Тьотю! — сварливої озирається Катя з чаєм у руках і простягає мені склянку.

— Я візьму до уваги, — усміхаюся і роблю ковток.

— Катю, давай, іди вже, я з твоєю мамою посиджу, — невгамонно щебече тітка. Вона, на відміну від своєї сестри, надзвичайно енергійна.

Катя вдягає пальто і ми виходимо. 

— Ти ж не забула паспорт? — питаю я, коли ми покидаємо під’їзд.

— Ні. Але хіба це вже не пізно? П’ята година. Там ще хтось є?

— Я домовився, нас зачекають, — усміхаюся. Гроші і справді вирішують більшість питань.

Надворі ще тепло, осіннє повітря пахне мокрим листям. Катя саме зупиняється, щоб щось сказати, коли з-за рогу на шаленій швидкості вилітає скутер. За мить він міг би врізатися прямо в неї.

Я встигаю лише вхопити її за руку й різко притягнути до себе. Вона вдаряється об мої груди, скутер пролітає повз, свистить повітря. Катя піднімає голову, перелякана.

— Ти в порядку? — запитую, не відпускаючи.

— Так... здається... — її голос тремтить.

Я відчуваю, як швидко б’ється її серце, і моє — так само.

— Вибач, — каже вона, роблячи крок назад, — я не глянула.

— Добре, що я глянув, — кажу і тихо додаю: — З тобою нічого не станеться, доки я поруч.

Вона дивиться мені в очі, і щось у тому погляді змінюється. Ніби ця гра починає мати інший сенс