Глава 7. Катя

Коли ми виходимо з офісу, мені здається, що нарешті можна видихнути.

Повітря свіже, післядощове — прохолодне, але приємне. Небо затягнуте хмарами, і десь у глибині міста ще чути далекі відголоси грози. Після всього, що відбулося, я відчуваю себе наче після вистави, де грала головну роль і не зовсім розумію, як трималася.

Антон залишається в компанії — йому ще треба владнати папери, обговорити перші рішення. Я бачу його погляд, упевнений і спокійний, але десь під тим спокоєм — азарт. Він отримав те, чого хотів, і я не знаю, чи є в цьому місце для мене.

— Катрусю, — лагідно кличе мене бабуся, торкаючись руки. — Ходімо. Хочу показати тобі одну річ.

— Куди? — запитую, ковтаючи втому.

— На дачу. Ту саму, про яку я згадувала. Тепер вона твоя. І думаю, тобі варто побачити її на власні очі.

Я погоджуюся — частково з цікавості, частково тому, що не хочу повертатися додому одразу. Поруч із Маріанною Карпівною якось спокійно, по-родинному. Її голос, спокійна манера говорити — все нагадує те, чого мені завжди бракувало: бабусину любов, яку не треба завойовувати.

Ми їдемо в її машині, водій веде нас крізь вузькі вулиці, що повільно перетікають у передмістя. За вікном усе змінюється — висотки зникають, натомість з’являються сади, старі паркани, запах диму і мокрої трави.

— Антон хороший хлопець, — раптом каже бабуся, дивлячись у вікно. — Я знаю його ще малим. Завжди був трохи надто впертий, але не злий. Його матір, Лариса, зробила з нього воїна — змушувала доводити, що він гідний. А він просто хотів любові.

— Він… дивний, — кажу я, усміхаючись самій собі. — У ньому все одночасно: і турбота, і сарказм, і якийсь холод, ніби захисний панцир.

— Ти бачиш правильно, — киває Маріанна Карпівна. — Але, Катрусю, не бійся. Цей шлюб, навіть якщо почався як вистава, може стати справжнім. Я бачу, як він на тебе дивиться. І це не гра.

Я мовчу. Бо не знаю, що відповісти. Серце стискається від якогось дивного передчуття.

Дача виявляється майже на околиці — старий двоповерховий будинок з верандою, обвитою плющем. Плиткова доріжка веде до дверей, біля сходів — кована лавка, а поруч — яблуня, схиливши гілки над старим колодязем.

— Це чарівне місце, — шепочу, коли ми виходимо з машини. Повітря пахне землею, квітами і чимось знайомим, домашнім.

— Я знала, що тобі сподобається, — усміхається бабуся. — Тут я писала свої перші статті, коли ще була журналісткою. Потім цей дім довго стояв порожнім. Тепер він чекав на тебе.

Ми заходимо всередину. У домі тихо, лише підлога ледь поскрипує під ногами. Кімнати просторі, у вітальні — старе піаніно, над яким висять пожовклі світлини. В одній з них — молодий чоловік у білому костюмі.

— Це твій батько, Ігор, — каже бабуся. — Тоді він був ще студентом.

Я проводжу пальцями по склу рамки. На знімку — усмішка, яку я бачу і в дзеркалі щодня.

— Я так мало про нього знаю… — шепочу.

— Тепер ти дізнаєшся все, що маєш знати, — відповідає бабуся м’яко. — Але не сьогодні. Сьогодні — просто будь тут. Дім сам прийме тебе.

Ми виходимо на веранду, сідаємо в плетені крісла. Сонце повільно пробивається крізь хмари, заливаючи сад теплим світлом. Я дивлюся на цей дім і відчуваю, як усередині мене вперше за довгий час — тиша.

— Дякую, — кажу нарешті. — За все.

— Це тільки початок, дитино, — усміхається бабуся. — І пам’ятай: справжнє завжди народжується з несподіваного.

Я дивлюся на неї й думаю, що, можливо, вона має рацію. Бо навіть серед брехні, угод і вистав може зародитися щось справжнє.

І, можливо, я вже відчуваю це — там, де починається тепло.