Глава 5. Антон

Наступного ранку я вирішую підвезти Катю на роботу. Ця гра стає дедалі цікавішою. Мені хочеться її побачити. Пам’ять підказує уривок з нашого несподіваного поцілунку в кав'ярні. В грудях стає жарко від емоцій, що вона викликає в мені.

— Ти ще не передумала, правда ж? Усе досі в силі? — питаю, коли вона сідає в моє авто. Трохи розгублена, трохи зніяковіла, але посміхається щиро:

— Всю ніч майже не спала, думала. Надто звабливої звучать твої обіцянки, тому постараюся довіритися тобі. Так що вже не втечеш від мене, тепер виходу немає.

— Що ти, Катунечко, я з нетерпінням чекаю того дня, коли зможу назвати тебе своєю. Сьогодні навіть спати не міг. Усе тому, що ти не поруч, — «проспівую» я, граючи роль. 

— Так чого ж ти мучився, бідолахо? Міг прийти до мене, ти ж уже знаєш адресу, хіба я прогнала би рідного нареченого? — несподівано підтримує мою комедію Катя. Я дивлюся на неї і сміюся. Люблю людей, які розуміють жарти.

— Ох, Катуне, страждаю через своє виховання. Я би з великою радістю, але не можу торкатися жінки до весілля. Треба бути джентльменом, — видаю я цю нісенітницю. Вона прискає сміхом.

— Нещасний, — проявляє вона співчуття, гладячи мене по голівці й навмисно скуйовджуючи чуба.

— До речі, я повинен зробити тобі пропозицію прилюдно. Історія повинна початися яскраво... Твій режисер не проти ексклюзиву? — скошуюсь на неї, зацікавлено питаю. Вона киває.

— Він лише “за”. Якось сплануємо... — каже вона, а я мовчу, що "встигнемо" — це сьогодні.

Коли авто зупиняється під входом у студію, Катя прощається зі мною і вирушає на роботу.

Я чекаю свого виходу, спостерігаючи за ефіром. Моя бабуся, Маріанна Карпівна, вже в залі, її погляд знаходить мій.

Нарешті — мій час. Я виходжу з-за куліс у чорному смокінгу, відчуваючи шалене збудження. У руках — гігантський букет червоних троянд. Її шок — справжній.

— Можна хвилинку уваги? — беру мікрофон і підходжу до Каті. Кидаю погляд на задоволену бабусю, потім на Катю, яка зображає здивування. Вона приймає квіти й сяє усмішкою. — Катю, моя чарівна Катуню, понад усе я хотів би подарувати тобі весь світ. Та він не мій і його не подаруєш. Але принаймні можу сказати перед усією країною – я безмежно кохаю тебе! І хочу, аби ти стала моєю дружиною.

З останніми словами стаю на одне коліно і простягаю їй червону оксамитову коробочку. Діамант сліпуче виблискує. В її очах хвилювання, збентеження, навіть радість. Чудова акторка вона все ж.

— Так... — промовляє вона на всю країну, і я відчуваю прилив переможного ентузіазму. Одягаю каблучку на її пальчик, а тоді підхоплюю Катю на руки і кружляю в повітрі, сяючи щастям так реалістично, що сам собі майже вірю. Притуляюся вустами до її вуст під гучні аплодисменти.

Після ефіру на нас налітає хвиля привітань. Чую, як колеги питають її, чому не сказала їм про те, що зустрічалася з багатієм? Вона лише відмахується від них. Беру її за руку і веду з собою, де на нас чекає особлива людина. Бабуся.

— Катю, це Маріанна Карпівна Стрижевська, — кажу я.

— Твоя бабуся, — ніжно відповідає ба. — І, повір, я не знала про твоє існування. Якби знала, одразу бо прийшла. Ти — моя кров. Дитина моєї дитини. 

— Рада познайомитися з вами, — Катя вставляє пальчики в долоні жінки і тепло всміхається.

— Я дуже рада, що ви прийняли таке рішення. Дуже хочу, аби ви були щасливими, дітки. Ваш шлях нелегкий, але я впевнена, що ви зможете його пройти разом. А це мій вам дарунок, — каже Маріанна Карпівна, простягаючи Каті зелену теку. — Доню, свої акції компанії я передаю тобі, оскільки ти моя внучка. А ще я дарую тобі свою дачу в передмісті. Нехай вона буде для тебе місцем затишку і безпеки. Будь ласка, не продавай її.

— Це так несподівано. Дякую, — вона збентежено усміхається.

— Тепер же їдьмо, друзі мої, на зустріч акціонерів. Вони ще не знають, що я не в їхній компанії, тому мені варто таки з’явитися. Не можу пропустити цю виставу. Дуже хочеться знати, хто першим знепритомніє: моя невістка чи Михайло.

Катя обіймає бабусю, дякуючи їй.

— Ходімо, — кажу я, беручи Катю за руку. Ми йдемо до авто. Вона кладе квіти на заднє сидіння.