Глава 4. Катя

Дім зустрічає мене тишею і запахом трав — валеріани, ромашки, м’яти. Усе, як завжди. У коридорі горить нічник, його світло ковзає по стінах, по старих фото у рамках. Знімаю пальто, ставлю сумку на лавку, намагаюся не шуміти.

— Катю, це ти? — чую голос із кімнати.

— Я, мамо, — відповідаю і заходжу.

Мама сидить біля вікна у візку. Волосся зібране у недбалий пучок, ковдра на колінах, поруч книжка, відкрита на середині сторінки. Її обличчя спокійне, але очі світяться нетерпінням. Біля неї метушиться тітка Олена — поливає фіалки, щось підправляє на столику. Знаю, що слухає кожне слово.

— Як ти? — питаю.

— Як завжди, — усміхається мама. — А ти виглядаєш втомленою. Все гаразд?

Киваю. Хоча ні, не гаразд. Голос у голові все ще повторює уривки тієї розмови: схвильовані репліки, нервові зітхання, шелест документів.

— Ну, — мама трохи нахиляється вперед, — як там було? Ти ж дзвонила, але майже нічого не сказала.

Сідаю навпроти. На столику — чашка з ромашковим чаєм, ще тепла. Беру її в руки, щоб сховати тремтіння пальців.

— Так одразу й не скажеш, мам. Навіть не знаю, з чого почати.

— Справді? — її голос ледь чутний. — Що трапилося?

— Ті люди, — зітхаю, — родичі батька. Вони поводились так, ніби на аукціоні. Ледь нотаріус почав читати заповіт, у залі стало душно від ненависті.

Мама мовчки дивиться.

 — І тебе теж торкнулося?

— Торкнулося, — відповідаю. — Бо виявилось, що я там теж згадана.

— Ти? І що він тобі залишив зі свого барського плеча? — мама хмикає. Спогадами про батька вона ніколи не любила ділитися, але її образа на нього дуже сильна. І я їй вірю. Сама опинилася в такій же ситуації з Віталіком. Та навіть у гіршій! Маму хоча б кредитами не нагородили.

Киваю.

 — Він залишив мені частку компанії. Але з умовою.

— Якою?

— Щоб я не могла її продати. Але за кілька годин зі мною зв’язався мій зведений брат і… запропонував вийти за нього, — Кажу це й сама не вірю, що вимовляю.

— Заміж? — мамині пальці стискають край ковдри. — Боже мій...

Відпиваю ковток чаю, гіркий смак обпікає губи.

 — І я погодилася, бо він пообіцяв заплатити кредити, щоб від мене відчепилися колектори. Він гарно відреагував на новину про вагітність. І він обіцяв покласти тебе на ноги. Як я могла відмовити?

Мама мовчить. Її погляд уважний, майже пронизливий.

 — Доню, ти завжди маєш вибір. Гроші — це не щастя. І навіть якщо він був би ідеальний, ти не повинна жертвувати собою.

— Знаю, — кажу тихо. — Але я реально не бачу іншого виходу. 

У дверях з’являється тітка Олена. На плечі в неї шерстяний плед, вона кладе його мені на коліна.

 — Не думай зараз про це, — говорить спокійно. — Відпочинь. Завтра все виглядатиме інакше.

Я усміхаюся, але знаю — не виглядатиме. Бо завтра почнеться нова гра. І хоч я в ній не просила брати участь, відступати вже пізно.

Вечір тихо спускається на будинок, огортаючи його спокоєм. За вікном шелестить вітер, десь у дворі цокає кіт по бруківці — звичні, майже заспокійливі звуки. На кухні пахне гарбузовою запіканкою — тітка Олена, як завжди, не дає нам сидіти голодними навіть після найважчого дня.

Я допомагаю накривати стіл: три тарілки, чайник з липовим чаєм, мисочка з домашнім варенням. Мама на візку під’їжджає ближче, усміхається, хоч у її очах ще видно тривогу.

— Як би там не було, ти повинна все добре зважити, — каже вона тихо, коли я сідаю поруч.

— Та не знаю, мам… — зітхаю. — Там усі такі… холодні. І кожен тільки думає, що вигризти побільше. Антон каже, що його мати небезпечна і лише він може мене захистити. Ну, він виглядає хорошим… поки що. Якось і відмовити страшно.

Тітка Олена кладе мені руку на плече. Її долоня тепла, на диво заспокійлива.

— Ти зробила все правильно, Катю. Головне — не вплутуйся у їхні ігри без плану. Ти розумна. Ти все зважиш.

— Плану в мене ніякого немає, — хитаю головою. — Є лише втома і відчуття, ніби мене затягло в якусь чужу історію.

Мама легенько торкається моєї руки.

— Ти завжди казала, що доля не просто так підкидає випробування. Може, це теж не випадково?

— Може, — усміхаюся ледь-ледь. — Але хочеться, щоб хоч раз щось трапилось без драми.

Олена сміється, заливаючи чай у кружки.

— Без драми не буває життя. Навіть у найспокійніших людей. Ти просто в епіцентрі подій, ось і все.

Ми вечеряємо разом. Говоримо про дрібниці — про те, що сусідський пес знову розгріб клумбу, що в аптеці нарешті з’явились мамині ліки, що тітка хоче зробити ремонт у кухні. Повільно повертається відчуття звичності, тепла.

Коли стіл прибрано, мама просить поставити музику. Старий програвач видихає ніжну мелодію, знайому ще з мого дитинства. Ми сидимо мовчки. Лише тінь лампи коливається по стінах, і цей вечір здається затишним острівцем серед бурі, що чекає десь за дверима.

— Катю, — каже мама, коли музика стихає. — Що б не сталося, ми з Оленою завжди будемо поруч. Ти не одна.

Я киваю, відчуваючи, як щось важке повільно сповзає з грудей.

— Знаю, мамо. Саме тому я ще тримаюся.

Тітка лагідно усміхається:

— І тримайся далі. Але пам’ятай — іноді підтримка може прийти звідти, звідки зовсім не чекаєш.

Я не питаю, що вона має на увазі, але здогадуюсь. Її погляд надто проникливий, щоб це був просто випадковий коментар. Може, навіть вона вірить, що шлюб із Антоном — не така вже й помилка. Та сьогодні я не хочу думати ні про заповіт, ні про угоди.

Сьогодні мені просто добре бути вдома — між двома жінками, які колись навчили мене не боятися життя.