Глава 3. Катя

— То ти згодна? — питає він, а моє серце наче вистрибує з грудей.

— Давай для початку обговоримо деталі, перш ніж я остаточно скажу “так”, гаразд? Бо мені здається, я зловила глюк і зараз перебуваю в якійсь химерній паралельній реальності, — видихаю й відводжу погляд.

Антон усміхається — повільно, спокійно, майже лагідно.

 — Домовились. Але для початку — давай на “ти”?

— Давай, — погоджуюсь. Викати й справді звучить дивно.

— Прекрасно, — він зручно вмощується в кріслі навпроти. — Отже, скажи чесно, на якому ти терміні вагітності?

— П’ять тижнів, — зітхаю.

— А батько дитини — той, хто залишив тобі свої борги? — його погляд різкий, уважний, немов сканує кожен рух.

Я киваю.

— Зрозумів. Тоді так: ніхто не дізнається, що малюк від нього. Усі думатимуть, що це моя дитина. Навіть наші рідні. Ми скажемо, що народився передчасно, — говорить він рівно, без пауз. — І так, ти ще не знаєш, але я справді люблю дітей. І ненавиджу тих, хто їх кидає.

Я не стримуюся — всміхаюся. Напевно, ми обидва зійшли з розуму, якщо обговорюємо це настільки серйозно.

 — Повір, я їх ненавиджу ще сильніше, — кажу спокійно. — Але тобі це все навіщо?

Антон на мить відводить погляд, немов зважує, що сказати.

 — Мені потрібно стати генеральним директором у компанії мого вітчима.

— І мої акції допоможуть тобі в цьому, — розумію сама, не чекаючи пояснень.

— Саме так. Моя мама збирається продати свою частку. Якщо це станеться — компанія перейде до чужих людей. Я не можу цього допустити. Але один проти них я нічого не вдію. Якщо ж ти погодишся бути зі мною — разом ми зможемо утримати контроль. Я не прошу віддати мені твої акції, лише дозволити діяти від твого імені.

— І без одруження ніяк? — запитую, дивлячись йому прямо у вічі.

— Ми розіграємо виставу, — спокійно відповідає він. — Розкажемо історію про наше велике кохання, яке ми довго приховували. Наші сім’ї не повірять, але громадськість — повірить. Людям завжди подобаються такі історії.

Я на мить замовкаю, вдихаю глибше.

 — Залишився один нюанс, який мені поки не зрозумілий…

— Який? — він трохи нахиляє голову, зелений погляд ковзає по моєму обличчю.

— Це буде фіктивний шлюб чи справжній, але з розрахунку?

Антон усміхається. Легко торкається моєї щоки, прибирає пасмо волосся за вухо.

 — З якого розрахунку, Катю? — його голос звучить тихо, але впевнено. — У нас дитина скоро народиться. Це буде шлюб із великого, щирого кохання, в якому нам просто доведеться переконати весь світ. Якщо ти хочеш, щоб я справді називав цього малюка своїм, ти маєш стати моєю дружиною — по-справжньому. І якщо я хочу, щоб компанія залишилася в моїх руках, мені треба бути твоїм чоловіком. Ми не маємо права шукати пригод на стороні. Цей союз повинен бути міцним, чесним і надійним.

Його слова звучать розумно. Занадто розумно, щоб не відчути в них правду.

 Моє серце б’ється так сильно, що здається — от-от вирветься з грудей. Але мені й не потрібно часу на роздуми. Відповідь уже всередині.

— Антоне, — кажу тихо, але твердо. — Заради дитини я згодна. Але май на увазі — якщо ти колись її образиш, втратиш усе, що отримав завдяки мені.

Його усмішка спалахує яскраво, тепло.

 — Думаю, цій дитині дуже пощастило з мамою, — промовляє він. — Ти мені подобаєшся саме такою. І не хвилюйся — після весілля займемось лікуванням твоєї мами. Я стримаю слово.

Він раптово нахиляється ближче, торкається мого обличчя долонями й цілує.

 Гарячий, впевнений, справжній поцілунок — від якого тремтять коліна, а щоки заливає рум’янець.

 Бісові гормони. Напевно, це через них я так реагую. Хоча… цей поцілунок не схожий ні на один із тих, що були в моєму житті раніше.

Я ловлю його за плечі, щоб не впасти, але він відступає, торкаючись губами моєї щоки.

 — Смачно, — шепоче на вухо. — Мені сподобалось. Повір, Катю, все буде добре. Просто довірся мені, домовились?

— Сподіваюся, ми обоє не пошкодуємо про це, — кажу стиха, відходячи на крок.

— Якщо що, — він усміхається лукаво, — звинуватимо бабусю. Це ж її ідея.

— От чи не сволота ти, Антоне? — бурмочу, але не стримую сміху.

Він сміється голосно, відкинувши голову назад. Його сміх заразний, теплий.

 — Завтра після обіду ти маєш бути зі мною в компанії. Чекай на студії — заїду. На сьогодні все. Ходімо, я тебе підвезу.

— Дякую, але я ще трохи пройдусь. І мені зовсім недалеко, — відповідаю.

— Як скажеш. Тоді до завтра, — киває він і, попередньо оплативши рахунок, виходить із кав’ярні.

Я залишаюсь сидіти сама, дивлюся крізь вікно на вулицю, де вже сутеніє. У голові гуде, мов після грози. Щойно я погодилася на шлюб. Фіктивний чи справжній — неважливо.

Але якщо подумати…

Мій малюк потребує доброго батька. А Антон — здається, справді гідна людина. Наш союз, можливо, побудований не на коханні, зате — на розумі. А це, як показує життя, значно надійніше, ніж будь-яке швидкоплинне “кохаю”.