Глава 2. Антон

Кілька годин тому

— Ларо, ти що не розумієш? Двадцять відсотків акцій у моєї мами. Вона нізащо не віддасть нам свої. І здоров'я в неї ще те, проживе років десять, не менше, тож на спадщину сподіватися не доводиться. Двадцять у мене. Завдяки Заповіту Ігорка, двадцять є у тебе і ще двадцять у твого сина, — я вже давно мав би увійти в кімнату, однак щось у голосі дядька Міші змусило мене зупинитися біля дверей. І, як виявляється, не даремно. Тепер, коли нотаріус озвучив останню волю мого вітчима, його невтішні вдова і брат ведуть таємні наради. І мені це зовсім не подобаються. Ці двоє останнім часом і так надто зблизилися, а на фоні несподіваної хвороби батька і його раптової смерті, мені вже все на світі здається підозрілим.

— Ага, і ще двадцять в цієї… вискочки! Доярки, блін, з Хацапетівки! — не бачу, але уявляю, як мама кривиться. 

— Я про що й говорю! Грабовський ясно дав зрозуміти: йому потрібний контрольний пакет! Його не цікавлять наші з тобою сорок відсотків. Або все, або нічого. А якщо ми не виконаємо його умови, то все було даремно. Ти маєш вплинути на Антона! — як я, одначе, тут вчасно з’явився. 

— Антон буде проти продати акції. Ти ж знаєш, як він любить ту бісову фірму. Він там з ранку до ночі пропадає… — це ж треба, помітили…

— А ти доклади зусиль. Не все ж мені робити, Ларо. Шкода, що та… як її? Катерина? Шкода, що вона не може продати акції. Купити в неї в півціни було б найкращим виходом, якщо твій син стане в позу, — хмикає дядько, — Але Ігорьок все прорахував.

— Якщо вона заважає, я буду щаслива її особисто усунути. Як і її маманю в свій час, — я задихаюся від шоку і обурення. То вона все знала? Знала, що в вітчима була дитина, але змусила його забути про неї? Натомість мене, її сина від першого шлюбу, він виховував, наче свого рідного? Я б їм обом сказав зараз чимало, але його вже нема, а їй, здається, не на часі. Моя мила матуся провертає нові справи.

— Ларочко, тримай себе в руках. Усунути дівку ми завжди встигнемо. Може цього разу обійдемося без радикальних мір? — голос дядька звучить майже ласкаво. А мене від них двох починає нудити. 

Та раптом їх розмову перериває дзвінок на мамин мобільний. Чергова подруга, схоже, висловлює співчуття з приводу непомірної втрати коханого чоловіка. Мама лицемірно схлипує в слухавку, а я йду геть, бо слухати це більше не можу. Яка ганьба! Не родина, а збіговисько неадекватів.

Щоправда, не всі такі. Я поважав свого вітчима і мав за що бути йому вдячним. А ще я дуже люблю бабуню. Хоч вона мені й не рідна, Маріанна Карпівна завжди була доброю для мене і я багато чим завдячую саме їй.

До неї я й поспішаю. Бо якщо хтось і може мені допомогти захистити компанію мого вітчима від посягань і продажу, то це саме вона.

Стукаю в двері її кімнати.

— Заходь, — лунає гучне. Хоч втрата сина і була болючою, проте не зламала цю вольову і сильну жінку. Знаходжу її за робочим столом з якимись паперами. Вона здається настільки задумливою, що навіть не реагує на мій прихід. Проте вона дозволила зайти, отже, може вислухати. Тим паче моя новина дуже важлива.

— Бабуню, я маю щось розповісти тобі, — одразу розпочинаю я. — Мама з дядьком планують продати компанію і…

— Стривай. Не зараз… — її голос звучить схвильовано. Я здивовано дивлюся на неї і підходжу ближче. Помічаю в її руках фото. Фото тієї дівчини, Каті. 

— Що ти робиш? — питаю тихо.

— Правда, вона схожа на Ігоря? — вона простягає мені фото. Беру його до рук. Так, дійсно схожість є. Дівчина дуже вродлива. Небесно-блакитні очі, русяве волосся, тонкі риси обличчя, алебастрова шкіра. І в очах справжній виклик. Красива. Дуже красива. Невисока, тоненька, струнка. Ще зовсім молоденька. А проте елегантна. Вона б чудово вписалася в наш світ, якби вітчим не кинув її. 

Як взагалі можна кинути свою дитину? Ким треба бути? Бо ж ясно, що він про неї знав, якщо додав до Заповіту. Певно, і докорами сумління страждав.

— Схожа… — киваю я. — Ви вже встигли зібрати про неї інформацію? Оперативно.

— На мене працює найкращий приватний детектив нашої країни, — байдуже каже вона, а тоді схвильовано продовжує: — Її мати хвора. Щось там з ногами. Була операція, але невдала. Тепер зовсім злягла. Катя працює ведучою рубрики про зірок в ранковій програмі. Тягне на собі лікування матері. А тепер у неї борги, які на неї повішав її колишній хлопець. Бідна дівчинка. А я ж навіть не знала, що вона існує. Вони мені нічого не сказали… 

Якусь мить ми мовчимо. Я не знаю, що сказати, а вона десь витає в своїх думках. Врешті зводить на мене пильний погляд:

— Кажеш, Лара і Міша хочуть продати компанію?

— На щастя, я підслухав їх розмову. Вони вже і покупця знайшли, проте йому треба контрольний пакет. А в них на двох лише сорок. Щастить, що батько заборонив Каті продавати акції, а то вони вже поклали око на її спадщину, — я сідаю на стілець навпроти бабусі і кладу фото перед нею. Вона задумливо дивиться на зображення дівчини, а тоді зводить очі на мене. В них горить справжній вогонь.

— І в нас з тобою сорок відсотків на двох. Проте якщо ти послухаєш мене, у тебе буде контрольний пакет. І Ларка з Мишком отримають шиш.

— Що ти вже задумала? — я зацікавлено дивлюся в її обличчя, але навіть уявити не можу, що саме зараз почую.

— Ти маєш одружитися з Катею.

— Ти серйозно, ба? Ми навіть не знайомі, — хмикаю. Ідея звучить, мов божевілля.

— От і познайомитеся. Ти все одно хотів створювати сім'ю, ось тобі і можливість. Дівчина красива, не фіфа, як твоя мама. І бізнес при тобі буде, і проблеми Каті вирішаться, і ви будете дбати одне про одного, тоді і я знайду спокій. Так і вмирати можна буде, — звучить мало не замріяно. Я хмикаю знову. І опускаю погляд на світлину, з якої до мене усміхається ніжна дівчина з очима кольору небесної блакиті.

А втім… чому б і ні?