Глава 1. Катя

— Я не зрозуміла, а чому тут сторонні? — дзвінкий жіночий голос розрізає тишу просторного кабінету одного з найкращих юристів.

Погляди присутніх одразу повертаються до мене. Стає максимально незатишно, хоча я думала, що максимально було тоді, коли я отримала звістку від цього ж юриста, що мій таточко, який кинув маму вагітною і за всі мої двадцять п’ять рочків жодного разу про мене не згадав, помер і з якогось дива мені потрібно бути на зачитуванні його останньої волі.

Взагалі я не планувала сюди йти. Якщо він живим мною не цікавився, то що мені до його посмертних записок? Але останні обставини, які склалися в житті, змусили. Для мене кожна копійка зараз на вагу золота, а якщо предок мав совість і залишив мені якогось фамільного браслета — то це було б хоч щось.

— Покійний Ігор Семенович бажав, аби я запросив сюди його позашлюбну доньку Катерину Ігорівну Вишневецьку. Тож, Ларисо Леонідівно, сторонніх тут немає. Лише найближча родина покійного, яку він згадав у своєму Заповіті, — спокійно повідомляє юрист. — Ну, якщо всі зібралися, можемо починати.

— Зачекайте, я щось не зрозуміла… Позашлюбна дочка? Ларо, ти знала? — оксамитовий голос з нотками абсолютного шоку належить пані Маріанні, матері мого батька, а отже, і моїй бабусі, якої я, ясна річ, теж ніколи не бачила. Хіба що в новинах, у колонці про багатих і відомих.

— Мамо, не час! Читайте нарешті той Заповіт, бо я починаю нервувати! — хмикає Лариса, вдова мого батька, вся з себе колишня модель.

 Авжеж, я розумію, чому тато обрав її, а не мою маму — волонтерку, студентку медичного університету.

— Я, Стрижевський Ігор Семенович, перебуваючи в здоровому розумі і при твердій пам’яті, заповідаю своїй дружині Стрижевській Ларисі Леонідівні, своєму названому сину Славському Антону Борисовичу і своїй доньці Вишневецькій Катерині Ігорівні по двадцять відсотків акцій своєї компанії “Strizh.Corporation” без права продажу...

Юрист навмисно робить паузу. І не даремно. Повний шок накриває присутніх у кабінеті. І всі вони, немов змовившись, озираються на мене.

Аж надто, два присутніх тут чоловіка: перший — молодий і аж надто вродливий, зведений братець, а другий… його погляд реально страшний, заздрісний, гнівний. Дорогий дядечко.

Серце стискається, у вухах дзвенить. Поки юрист продовжує зачитувати щось там про автомобіль, дачі, лайнер і колекцію антикваріату, я тільки хапаю повітря.

Двадцять відсотків акцій? Певно, це великі гроші. Але питання в тому, що мене до них ніхто не підпустить — це ж ясно.

Чому він не міг заповісти мені щось простіше? Скажімо, ту саму колекцію? Я б її продала. А що мені робити з компанією? Ще й без права продажу? Якщо лише мене не вб’ють дорогі родичі швидше.

Коли юрист завершує свою невдячну справу, я першою виходжу з кабінету. Буквально тікаю звідти, щоб вберегтися від флюїдів ненависті й заздрощів. Зараз вони мені цілковито непотрібні.

Поспішаю на роботу. Я й так телеведуча на випробувальному терміні, і поки мене не звільнили за спізнення — треба мчати з усіх ніг на студію. А там голова обертом від потоку інформації і масштабу роботи, тож я миттєво забуваю про юриста, покійного батька і його несподіваний дарунок.

І лише ввечері, завершивши всі свої справи, неквапливо йду на набережну, щоб трохи розвіятися і подумати, як мені жити далі.

Отже, що ми маємо?

Віталій — хлопець, з яким у нас йшло до весілля — набрав кредитів у якихось сумнівних “Швидко гроші” і зник, залишивши мене поручителем. Тепер мене переслідують колектори, шлють кілограмами шантажі, щоб я віддала їм суму, яку за все життя не тримала в руках.

А під моїм серцем б’ється ще одне маленьке серденько…

І допомоги мені чекати нема звідки. Хіба що розібратися з тими акціями, що так несподівано звалилися на мене.

Думки перериває дзвінок. Незнайомий номер. Знову колектори? Дістали вже!

Намагаюся вибити дзвінок, але телефон глючить, і натомість я піднімаю слухавку. Прокляття!

— Катю, це Антон! Твій… ваш зведений брат. Ми бачилися сьогодні в нотаріуса, — лунає приємний чоловічий баритон.

Полегшено зітхаю. Слава Богу, не колектори. Але як цей олігарх так швидко дістав мій номер? А, у нотаріуса. Ну, логічно.

— Слухаю, — кажу стримано. — Що вам потрібно?

— Нам треба побачитися. Негайно. Це дуже важливо. Де ви? Я можу туди під’їхати.

— На набережній. Неподалік кав’ярні “Чайка”.

— Зараз буду, — відповідає він.

І справді. Чекати себе не змушує. Хвилин за двадцять ми сидимо за столиком навпроти вікна. Я нервово колочу ложечкою каву, а він пильно розглядає моє обличчя.

— Ви хотіли поговорити, — врешті кажу я.

— Ситуація в нас така, що ви, Катю, стали власницею частки в бізнесі, яка дуже мені потрібна…

— Згідно з умовами Заповіту, я не можу продати вам їх. Ці акції приклеїлися до мене, — зітхаю.

— Так, розумію. Ось тому я й тут. Я пропоную вам вийти за мене заміж.

— Щ… що? — шепочу, схвильовано надпиваючи каву. Від переляку в горлі пересохло.

— Заміж, — повторює спокійно. — Ви не можете продати акції, тому доручите мені керувати компанією від вашого імені. Кому, як не своєму чоловіку? Не хвилюйтеся, я не маніяк, не злочинець, жінок не ображаю. Обіцяю дбати про вас і бути в горі, радості і що там ще?

— Ви божевільний? — хвильово перепитую, бо саме на це і схоже.

Антон сміється, гіпнотизуючи мене своїми зеленими, мов у кішки, очима.

— Ні. Нещодавно проходив медкомісію, навіть довідка є.

— А навіщо мені виходити за вас заміж? Я вас вперше взагалі бачу.

— Ну, взагалі вдруге, — він усміхається. — Катю, я наперед перепрошую. Мені довелося провести швиденько розслідування. Я знаю, що в вас величезні проблеми з колекторами. Я погашу ваші борги.

— Через гроші вийти заміж за незнайомця? — схвильовано шепочу.

— Чому ж? Не лише. Ще, аби помститися негіднику-колишньому. І щоб бути під моїм захистом. Повірте, він вам потрібен.