Глава 15. Прозріння

Елла прокинулася від холоду. Від жаху того дивного видіння, що застало її у сні. Вона бачила трьох королів, що стояли поруч з Беатою. Дівчина вже була мертвою. Її тіло перетворилося на мумію, обтягнуту білою сукнею. Зів’ялі червоні троянди заплуталися у фаті. Найстрашнішим здавався перстень на пальці. Колись зелений камінь став чорним, наче хтось випалив з нього останню крихту життя.

Роньє сіла в ліжку з криком, і декілька секунд вона не могла зрозуміти, де знаходиться.

Чужа кімната… Темні дерев’яні панелі на стінах. Висока стеля. Важкі бордові штори майже не пропускали денного світла. У каміні давно згас вогонь, лиш кілька червоних жаринок ховалися під сірим попелом. Елла притиснула долоню до грудей: серце билося так шалено, наче намагалося втекти першим. Потім же вона повільно перевела погляд на власну руку, глянувши на той проклятий перстень, з якого все почалося. Темний камінь з червоними вкрапленнями сидів на пальці, наче прикипів до плоті. Елла торкнулася його другою рукою й насупилася. Ще вчора він обпікав шкіру, видавав її перед Оберієм, жив власним життям. Тепер здавався шматочком зимового льоду.

Останні події поверталися уривками: Алерідан, Даріан, Дассі і те його: «Моя онука». Вона досі не вірила в реальність. Все здавалося жахом. У двері постукали, й вона здригнулася.

— Можна? — спитав чоловічий голос.

Вона була стовідсотково впевнена, що він належав Дассі.

— Так, — одізвалася хрипко. — Заходь.

Вона швидко накинула халат й сіла на край ліжка. Вампір оглянув кімнату й тут же зачинив вікно.

— Відпочила? Тобі все до вподоби?

— Так, — прочистила горло. — Краще, аніж башта у замку Валеріана.

— Нам треба поговорити, думаю? — спитав він й сів неподалік у кріслі, перехрестивши ноги.

— Я справді твоя онука? — випалила Елла, торкнувшись персня.

— Так, — відповів він без усіляких драматичних пауз. — Так буває з напівкровками, Елло. Іноді їх зрікаються батьки, а люди беруть їх з дитячих будинків за вказівкою вампірів. Повір, Роньє за це отримували непогані гроші…

— Вони мені розповіли, — сухо проказала й опустила погляд на кам’яну підлогу, — що я їм не рідна, але від того я не люблю їх менше.

— Твоє право.

Серце стиснулося. Якби хтось декілька місяців тому напророчив їй таке майбутнє, вона б назвала його вигадником і порадила писати книги. Образи тих людей, які стали їй родиною, майнули в голові. Вона прикрила очі, відганяючи морок минулого.

«Чи справді мене любили? Чи все вирішували вампірські гроші?»

Втім, роздуми перервав Дассі. Він спершу прочистив горло, потім глянув на неї.

— Я пізніше тобі розповім про наш рід. Еллою тебе ж назвала мати, за це можеш не хвилюватися. Твою служницю доставлять до мого прихистку сьогодні, — він хмикнув, — незручно трішки вийшло з Валеріановим замком, точніше, з тим, що від нього залишилося.

Дівчина насупилася.

— Та годі тобі, ти ж сама мріяла його зруйнувати. От що буває тоді, коли крадеш у Дассі ван Альберана дорогоцінні праці магів і тримаєш людей і таємні артефакти… Просто стається великий бабах, а потім неможливо загасити полум’я, — він жестикулював руками, а потім прикрив очі, наче уявляв ту картинку у думках.

Чомусь ті новини і насолода Дассі нічим не відгукувалися Еллі. Вона відчувала себе покинутою серед туману. І здається, розплутати всі нитки долі — головоломка ще та.

— Мені снилася Беата. Мертва…

— Беата? — співбесідник відволікся від роздумів й відкрив одне око. — А та дівка з культу… Це було очікувано, такі, як вона, живуть недовго.

— Тобто?

— Вона вв’язалася у прокляття, Елло. Добровільно. Не знаю, в що там королі повірили, але звичайна дівчина аж ніяк їх не врятує.

— А хто тоді?

Її руки затремтіли, і дівчина підвелася. Зробила декілька кроків і важко зітхнула.

— Напівкровка? — тихо спитала. — Те прокляття.

— Воно пов’язане з нашою родиною, але про це також потім.

Вампір поглянув на наручний годинник й хмикнув. Плеснув у долоні і наказав слузі принести одяг.

— Я хочу тобі дещо показати, — проказав тихо. — Хочу, щоб ти розуміла, які люди були поруч з тобою і яку долю для тебе готували.

***

 Дивуватися тому, що у Дассі є власні тіньові вампіри, вже якось не було сил. У Елли вже тріщала голова від новин і від того, які таємниці приховувало її життя.

Дассі не став нічого пояснювати дорогою. Елла йшла за ним довгим коридором. За високими вікнами тягнувся незнайомий пейзаж: темний ліс, гори вдалині й клапті туману, що стелилися поміж дерев.

— Вони точно нас не помітять? — прошепотіла вона й глянула на вампіра. — Ну, ці сектанти…

Дассі кивнув й вказав на двох вампірів з артефактами в руках.

— У нас є п’ять хвилин, потім вони не зможуть втримати завісу невидимості, — сказав і потягнув за собою крутими сходами.