Глава 13. Алерідан

В якийсь момент Еллі здалося: Ба вирішила відвести її на загибель. Дуже ті переходи під замком здавалися страшними. Химерні тіні з’являлися на кам’яних стінах, зникаючи у темряві. Олійний ліхтар освітлював дорогу, вимощену гладкими плитами. Іноді у напівтемряві вона бачила статуї. Вони змушували серце Роньє на мить завмирати. Все здавалося: хтось із вампірів стане на шляху, схопить та завадить втіленню хитрого плану. Яке ж покарання на неї чекає, навіть думати не хотіла.

Елла не знала, звідки у служниці знайшлася настільки розкішна сукня. Вона щільно облягала фігуру й розсипалася донизу важкими складками, а вишивка з темного бісеру ловила світло сотнями дрібних іскор. Навіть тут, у темному переході, біля порталу між замками, це виглядало казково.

Відкриті плечі й тонке мереживо додавали вбранню вишуканості. І то не схоже на ті білі сукні, в які її вперто вдягали останні тижні, на радість Роньє.

Довге чорне волосся залишили розпущеним. Ба ще принесла фарбу, щоб трішки змінити відтінок прядок. Хвилясті пасма спадали майже до талії, прикриваючи розріз на спині й частину обличчя. Верхню половину лиця ховала чорна ажурна маска, гострі візерунки якої нагадували тонке плетиво павутини. З-під неї особливо яскраво виділялися очі, а обличчя здавалося надто спокійним для тієї, хто мала намір потай пробратися на вампірське свято. Рукавички на руках, а ще брошка-троянда Даріана прикріплена на грудях. Елла вампіру на очі показуватися не збиралася.

Зненацька Ба зупинилася, бліда, важко зітхнула і встигла вхопитися за поверхню найближчого стовпа, перед тим, як обережно осісти на землю.

— Я більше не можу йти далі, — прохрипіла вона й глянула на дівчину, — вампірську магію завжди важко переносила.

Елла скривилася.

— Але ж хтось мені казав, що її не існує, що маги — рідкість.

— Казав, — пирхнула служниця, — але ніхто не мішав вампірам поневолити артефакторів чи інших корисних смертних і перетворити на своїх слухняних маріонеток.

— Відпочинь й повертайся до кімнат, — сухо проказала Роньє й глянула на співбесідницю, — я дякую тобі за те, що ти зробила. Якщо що, звинувачуй у всьому мене.

— Але ж…

— Я напівкровка, Ба, — прошипіла вона й важко зітхнула, — тим паче, королі давно списали мене з рахунків, втрачати нічого, розумієш? За мене не переймайся.

Ба мотала головою зі сторони в сторону.

— Я не буду…

— Обіцяй мені, — Елла обережно опустилася й стиснула її руку, — присягнися, що будеш берегти себе в першу чергу, — зазирнула в очі, — мені то все треба, але і я не хочу, щоб через мене постраждала й ти.

Декілька митей вони дивилися одна на одну.

— Добре, — пискнула Ба.

— Якщо в мене вийде звільнитися, я прийду по тебе, — кинула їй Роньє й підвелася.

Що відповіла спантеличена служниця, вона не почула. Підібравши спідницю сукні, мчала до того клятого порталу. Ще її дивувало: чому в замку так мало охорони? Чому прохід зовсім не захищений.

«Певно, він таємний, — міркувала, підходячи до темно-сірого марева, — ним користуються лиш королі. Я б сама не стала базікати всім про якусь рідкість і тримати її в таємниці».

Вона ще подумала, що Даріанову прикрасу потрібно здійняти. Персні королів, які на її пальці насадили під час ритуалу, дівчина залишила у башті. Лиш одне, те прокляте, з якого все почалося, сиділо на своєму місці, наче прикипіло до плоті. Вона намагалася його підняти. Отримала в результаті нелюдський біль і кілька крапельок крові.

Вампіри вірили, що ніч Алерідану повна див і чар. Елла ж хотіла перевірити то все на собі і навіть не розуміла, яка причина тягне її на те свято: власна напівкровність чи проста дитяча образа. Коли вона торкнулася портальної цівки, протягом декількох секунд нічого не відбувалося. Потім вже тунель залило яскраве світло, і магія перед нею розступилася.

— Ну, до щастя, — прошепотіла, — допоможи мені, магіє, будь ласка…

Зібравшись з духом, Елла пройшла вперед. Спочатку темрява стала їй супутником, а потім вже дівчина опинилася на площадці зі сходами. Неподалік неї — гори усіляких дерев’яних коробок, бочок. Навіть шафа затесалася десь у кутку. Елла оглянулася: позаду стіна. Магії і слід простиг, вже не кажучи ні про портал, ні про якісь чудеса вампірського світу.

— То склад? — прошепотіла.

Обійняла себе за плечі й нервово ковтнула, прислуховуючись до відгомонів музики.

— В-вийшло? — не вірила своїм очам й залишила ліхтарик на найближчій коробці. — Справді?

Вона не вірила власним очам, коли підійнялася на поверхню: небо палало різноколірними вогнями. Вони літали над замком, наче ті привиди. Елла прикрила двері, швидкими кроками відійшла від будівлі, вдаючи з себе гостю.

«Ах! Вийшло? Це правда? Правда? — вир думок в голові не давав спокою, проходячись по тілу нервовим тремтінням. — Ох!»

***

Весь двір замку оповитий гірляндами квітів: червоні перепліталися з білими, майже невідомими Еллі.

«То, напевно, ті легендарні рослини, що зникали з Проклятого міста, наче їх зовсім в природі не існувало», — подумала вона, озираючись.