Глава 11. У вирі ілюзій

Декілька днів пройшли в тиші. Елла не бачила Беату, як і королів. Здавалося: життя застигло, наче хтось поставив його на паузу, ненароком натиснувши на кнопку. Повітря виявилося спертим. Відчинені двері на балкон не допомагали, а у Роньє в голові з кожною хвилиною закрадалися нехороші думки. Вона не могла спати. Щось її мучило. Хтось її мучив.

Елла відчувала далекий примарний силует — чужу присутність. Ніяк не могла вловити містичну ауру невідомого.

«Може, то тіньовий вампір? — вглядалася в темноту й тремтіла під ковдрою. — Невже Валеріан запустив сюди своїх монстрів? Хай за своєю нареченою слідкує».

Декілька днів спокою допомогли заспокоїти нерви. Але в голові народилося стільки питань, що в пору ловити Короля Крові, погоджуватися на його умови і влаштовувати допит. Даріан більше по ранках не бився з воїнами, та й тих зненацька стало мало — всього дві пари.

Слуги приходили зранку, допомагали привести до ладу, приносили їжу та напої. Одна служниця залишалася на першому поверсі башти, та дівчина могла покликати її у будь-який момент, але коли Елла випитувала про зміни, ніхто не збирався їй щось повідомляти. Зненацька в коридорі почулися кроки, двері у її кімнату зі скрипом прочинилися. Темрява зникала під яскравим світлом старовинного ліхтарика. Елла насупилася й готувалася до нападу. Серце тьохкало в грудях.

— Спокійно, то я, — відізвався Моріан, прикриваючи двері.

«Ти здурів?!» — першим ділом подумала Елла.

— Ти що тут забув? — прошипіла вона. — Хіба ваші вампірські закони не кажуть, що не можна вриватися у кімнату до жінки серед ночі?

— Я — саме втілення закону, Елло, — буркнув вампір і сів на крісло неподалік ліжка, — сам його пишу і слідкую, щоб піддані йому слідували.

— Ну-да, ну-да, чула я про твою справедливість, — буркнула Роньє й підвелася.

Вкуталась в ковдру й насупилась, споглядаючи того, хто прийшов вночі по її душу.

— Саме через неї я й до тебе завітав, — хижо всміхнувся, — бо то буде справедливо хоча б поговорити з тобою…

— Тут хтось є? — зітхнула вона. — Ну, тіньові Валеріана?

— Немає, — подумав з хвилину. — Вони десь в іншому місці, не скажу. В твою башту їм заборонено потикатися.

— Ага. Тобто я повинна повірити тобі на слово?

— Ні, — відповідь прозвучала настільки спокійно, що Роньє розгубилася.

Моріан відкинувся на спинку крісла. У світлі ліхтаря його обличчя здавалося ще блідішим, майже кам’яним. Темне волосся спадало на плечі, кілька пасм вибилися вперед. Король навіть не намагався виглядати привітним.

— Даріан подбав про тебе, чи не так? — хмикнув співбесідник. — Нерозумно було тебе посилати сюди без належної підготовки покоїв…

— Про що ти хотів поговорити? — насупилася Роньє. — Кажи, давай швидко. Знаєш, людям вночі треба спати, щоб нормально функціонувати вдень.

Король Ночі скривився, помовчав. Еллі то здалося вічністю.

— Ти десь зустрічала ім’я Дассі ван Альберана?

Вона наморщила лоб.

— Ні, — скривилася, — а мала?

«Що за дурні питання? Зовсім йому немає чим вночі займатися? Почитав би книги…»

— Ні, — розвів руками, — просто спитав.

Сказав він і посміхнувся, ніяковіючи. Роньє глянула на нього, як на навіженого.

— Ти ж не повинна знати, як звати ворога нашого клану, — покивав, — мертвого й всіма забутого.

— З тобою все добре? — вона прочистила горло. — Ти десь там крові не перепив? Ну, може, вкусив хвору людину.

— Та наче все добре, — він хмикнув. — Почуваюся нині краще, аніж років сто тому.

— Щось воно погано видно.

Моріан підвівся. Важко зітхнув, а потім знову вишкірив білосніжні ікла, може, надіявся тим залякати Еллу — не розбереш. Він пройшовся по кімнаті, наче щось хотів знайти, за щось вхопитися, але її речей мізер, і Роньє немає чого приховувати. Принаймні на яву, у думках у неї свої секрети і таємниці. У ті миті вона надіялась, що на світі не існує вампірів, які б мали надздібність пробиратися у чужі голови.

— Слухай, справедливості любителю, мені треба спати. Хіба то не чесно? — пирхнула Елла й підвелася. — Кожному своя міра, кожному свій закон. Люди вночі повинні спати, тому бери свій ліхтар і йди до іншої нареченої питати, хто такий той ваш Ассі ван Да… — вона затнулася, намагаючись згадати те ім’я, що вампір недавно казав.

Моріан недобре глянув на неї й, важко зітхнувши, взяв ліхтарик.

— Цікаво, а що скажуть інші, якщо дізнаються, що ти до мене шастаєш вночі?

— Почнуть шастати самі, бо то є справедливо, — перекривив він її й засміявся. — Хочеш?

— Двері там, — показала вона. — Гарної ночі.

Вона проспала до обіду. І ніхто не розбудив її, лиш служниці, певно, заходили зранку зі сніданком, який недбало залишили на столі. Роньє, узрівши холодну їжу, скривилася і ще дужче не захотіла хоч якось висовуватися з ліжка. Насторожилась вона тоді, коли хтось в коридорі ковзнув ногами. Потім через декілька митей у двері постукали.