13.2

— Оберій, — елегантно поклонився вампір й торкнувся губами до рукавички Елли.

Вона подала ліву руку, щоб не показувати праву, щоб вампір не відчув ледь вловного тепла від прикраси. Серце шалено стукало в грудях й дівчину кинуло в жар від тієї містичної, п’янкої атмосфери, від тривоги, що оповила душу… Від недоброго погляду Короля Ілюзій. Він наче бажав пропалити в дівчині дірку та вже подумки прикінчив кавалера, ким би він там не був. Краєм ока Роньє помітила, як він подав руку для Беати, та ж, своєю чергою, усміхнулась і погодилась.

«Ой, як неочікувано, — подумала вона. — Суперниці все й так легко дісталось, та ще її плекають, щоб змусити ненавидіти їх дужче».

Усе почалось з легкої мелодії скрипки, чимось Еллі та нагадала про політ серед неба. Її пальці лягли на його долоні, холодні немов мармур, але разом з тим Елла відчула лагідну обережність. У ті хвилини параноя ставала вірною подругою Роньє. Підозра у кожному русі Оберія, бажання вловити прихований сенс, прочитати його думки.

«Він не просто так став на моєму шляху. Ніхто не зверне увагу на дівчину без прикрас… Нікому я не потрібна».

Тепер Елла все більше переконувалась — вона частина гри вампірів та ритуал то тільки початок. Чомусь свідомість підказувала: заміжжям все не закінчиться. Результат стане гіршим. Наче пута, які сковували зв’язані думки, спали й зникли, розчиняючись у повітрі. Тепер вона мислила більш… Мудро? Тверезо? Перед очима майнула картина нещасної долі, башти… Її відірвали від звичного життя й перенесли куди? У інше місто приховане чим? Горами, туманом? Люд зазвичай не вертався з тієї сторони міста, через те його й прозвали проклятим.

Оберій повів за собою, вливаючись в коло танцюючих, плавна музика — радість для душі та серця. Еллі ставало легше з кожним кроком. Вона кружляла з ним, гублячись серед вампірів, усміхаючись, як мала дитина іграшці. Він вів її бездоганно, підказуючи, коли наступний поворот.

— Не так все й погано, — промовив чоловік, нахилившись ближче. — Не ви, часом, незнайомко під вуаллю, причина лютих поглядів на нас Короля Брехунця?

— Брехунця?

— Валеріана, — сухо додав, стискаючи руку на талії. — Так на нас зиркає, що двічі на ноги їх нареченій наступив. Елла не відповіла, лише дозволила себе закрутити у черговому русі. Торкнулась руки партнера й камені її персня обпекли. Тепло не залишилось не поміченим.

— Камінь кровоплоду… Моїй прекрасній незнайомці справді варто бути обережною.

Оберій виглядав здивованим. І то вперше, коли хтось сказав їй назву незвичного каменю. Тим часом Валеріан, майстерно вів другу наречену у сторону Роньє. Кружляв хижим птахом біля пари, але Оберій старався відводити Еллу в сторону.

Трояндові пелюстки посипались з неба, мов з неба падала магія. Дівчина підняла погляд і глянула на слуг, що знаходились на даху замку. Завмирала від краси. Червона й ніжні пелюстки заплутались у косах Оберія, він виглядав так потішно, намагаючись змахнути їх у танці, що Роньє засміялась. Мелодія доходила до завершення, вампір нахилився до вуха й вона відчула ледь вловний аромат лаванди.

— У цю ніч мрії здійснюються. Але й найстрашніші присяги теж, прошепотів він, тримаючи її міцно.

Сироти пройшлись по тілу. Музика стихла, на заміну їй у повітрі залунали сотні оплесків, а Валеріан уже прямував до Елли, полишивши Беату під косими поглядами братів та придворних. Ні Моріан, ні Даріан не танцювали — сиділи на тронах й пильно вдивлялись за колони. На обличчях їх здивування. Оберій оцінивши ситуацію, потягнув дівчину за собою.

— Нам варто сховатись, — прошепотів він.

Атмосфера ставала напруженою: всю магію свята наче корова язиком злизала. Тепер серед вампірів панувала тривога. Вони ошелешено дивились туди, куди і їх правителі.

«Напевно, то якась частина традицій».

Пробираючись крізь натовп, вона почула голос переповнений страхом:

— Дассі ван Альберан… Він… Він живий?