13.1

Весь двір замку оповитий гірляндами квітів: червоні квіти переплітались з білими, майже невідомими.

«То, напевно, ті легендарні рослини, що зникали з Проклятого міста, наче їх зовсім в природі не існувало».

Ще зі стель місцями звисала зелень папороті, потопаючи смарагдами у сутінках. Заковані свічки у скло ламп освітлювали доріжки, всипану пелюстками троянд. Залишалось тільки й гадати: як вони так довго горіли. Хоча… Неподалік Елла помітила слуг, що запалювали нові вогники й забирали старі. Витончена музика лунала скрізь, пронизуючи повітря магічною атмосферою — скрипки й віоли утворювали заколисливий, майже медитативний, ритм.

У мармурових аркадах юрмилися гості, вампіри вдягнені в дорогі одежі: жінки носили прикраси та приховували обличчя, слідуючи традиціям свята, чоловіки ж не відходили від супутниць вечора, запрошуючи на танець, розважаючи. П’янкий аромат вина міг закрутити голову. Все, збивало з пантелику, й гобелени з клановим «Primus inter pares*», й королі.

Величними фігурами, як статуї, що стояли обабіч, вони дивились на люд. Три фігури на високих сидіннях. Моріан в темно-синіх одежах, в багрово-червоних Даріан… Король Крові тримав меча біля рук, й часто дивився на нього, наче то його один з найдорогоцінніших скарбів. Валеріан закутаний у темно-зелений плащ слухав розповіді Беати. Бестія сиділа на кріслі, вдягнена в пишну білу сукню, розшиту мілкими каменями. Не забула прикрасити фату квітами.

«А мені навіть за те кляте свято не розповіли, — ступила декілька кроків Елла, затамовуючи подих. — Просто полишили напризволяще».

Перстень на пальці запалав вогнем — з Ба вони спеціально взяли рукавичку на декілька розмірів більшу, щоб туди прикраса помістилась.

«Хоча… Чого вартує той метал? Його ціна — моє нікчемне життя».

Скрізь лунав сміх, велися танці, один за одним пари змінювались. Роньє у божевіллі вловила декількох дівиць, які крутились неподалік королівського помосту, наче хотіли звабити правителів. В душі боролись дві іпостасі: лють та радість. Якась частина свідомості раділа ночі, раділа тим зорям, що сяяли на небі та місяцю, що йшов на спад. Елла відчувала особливу силу, плентаючись незнайомкою серед вампірів. Хтось шарпнув за руку, та не зміг змусити її винирнути з роздумів.

Роньє губилась у натовпі слуг, наблизилась до колон — тут стояли лави та чомусь мало хто надавав перевагу рятівній темряві, хоч її освітлювали тьмяні вогники свічок.

Найбільше болю завдавав Валеріан. Та подоба посмішки на його обличчі, радість Беати. Темну Герцогиню Роньє не бачила, може й то її те четверте крісло зі срібним кубком, поставлене неподалік королівських тронів. Але ж Король Ілюзій наче відчув її присутність — ковзнув поглядом по вампірах та затримався на ній.

Елла готова побитись об заклад: він її впізнав… Схованою за вуаллю, у сукні, що навіть їй не належала. Разом з Ба вони не спали всю ніч, щоб вшити непотрібне. З Роньє помічниця ніяка, шити вона не вміла, лиш поколола голкою пальці, а ще послухала історії служниці, розрадила її, як подруга, як рідна людина, якої у Ба ніколи не було.

Валеріан навіть піднявся з трону полишаючи Беату на деякий час. Мов зачарований зійшов з помосту, направився в її сторону. Елла розвернулась, щоб втекти та сховатись серед людей, та тільки побачила нову персону на своєму шляху.

Чоловік… Високий, похмурий, із темним каскадом волосся та сірими очима. Він вийшов з-за колони й журба не полишала прекрасне бліде обличчя. Роньє одразу відчула цю хвилю меланхолії, мов легкий подих осіннього вітру. Її серце здригнулося: погляд незнайомця зустрів її крізь сітку вуалі, і в чорноті зіниць спалахнув азарт. Разом з тим раптово мелодія змінилася.

«Коли всі замруть у тиші, а потім тричі заб’є дзвін, тоді настане час традиційного танцю».

У повітрі й справді пролунали три дзвони-передвісники. Елла, втягуючи холодне повітря, ступила під колонади, намагаючись загубитися в натовпі. Незнайомець знову з’явився перепоною на шляху:

— О, прекрасна леді, — голос, глибокий, огорнутий легкою хрипотою. — Дозвольте врятувати вас від самотності…

Він нахилив голову в старовинному вітанні. Елла сховала руки в рукавичках за складками спідниці. Перстень на пальці обпікав долоню, вона ледь чи не зашипіла, але на мить прикрила очі.

«Самотність — сказано правильно! — майнула думка. — Вже байдуже, що оголосили мене нареченою, гірше повелись, як зі слугами… А такими красивими словами осипали…»

Потупивши погляд вона прикусила губу. Чоловік в темних одежах, прикрашених червоними візерунками опинився поруч. Елла відчула колючий погляд. Скоріше за все він належав Валеріану, та байдужість холодом оповила серце.

— Я зовсім не вмію танцювати, — невпевнено сказала, маковіючи. — Це мій перший Алерідріан.

— О, я здогадався, — знову прошелестів хриплуватий голос, цього разу ближче до вуха. — Але я вас врятую! Не варто хвилюватись!

Зазирнувши в сірі очі й простягнувши руку, їй здалось — ось він порятунок у вигляді побитого журбою вампіра.

«Тільки в пастку знову себе б не затягнути», — подумала дівчина.

— Пора! — сказав він вказавши на центр зали.

Слуга виніс чорний годинник без стрілок, зупинився серед вампірів, ті розступились, зберігаючи дистанцію, утворюючи коло. Елла помітила Валеріана. Король споглядав з висоти, і в очах його — лють…