Глава 11. У вирі ілюзій

Декілька днів пройшли в тиші. Елла не бачила Беату, як і королів. Здавалось: життя застигло, наче хтось поставив його на паузу ненароком натиснувши на кнопку. Повітря здавалось в’язким і ночами Роньє дихалось важко.

Вона не могла спати. Щось її мучило. Хтось її мучив.

Елла відчувала далекий примарний силует — чужу присутність. Ніяк не могла вловити містичну ауру невідомого. Тепер все незнайоме.

Їй так щемило серце…

«Невже про мене всі забули?» — вдавалася в питання, виходячи на балкон.

Даріан більше по ранках не бився з воїнами, та й тих зненацька стало мало — всього дві пари.

Слуги приходили зранку, допомагали привести до ладу, приносили їжу та напої. Одна служниця залишалась на першому поверсі башти та дівчина могла покликати її у будь-який момент, але коли Елла випитувала за зміни, та лиш потуплювала погляд та мовчала.

«Дассі ван Альберан», — крутилось ім’я в голові.

Король Крові розповів — то її предок. Той, хто в людському роді наслідив, зіпсував кров Елли. Він її дід, засуджений за заколот проти клану.

«Він — небезпечний. Вампіри магами ніколи не були, але одиниці могли використовувати містичні здібності. Дассі — унікальний. Вчений, небезпечний воїн…»

Ще Даріан повідомив: нині замок її родича-вампіра у руїнах.

«Себто в тобі тече кров знаті, — прошелестів голос у міркуваннях. — Сильна діва, молода, чому ж доля закинула тебе на випробування трьох місяців смутку?»

Тепер її перебування тут називали випробуванням. Не ритуалом, хоч його теж згадували.

— Щось змінилось, — прошепотіла Елла, розриваючи в’язку тишу.

Здавалось, що та окутала її з ніг до голови в’язкою субстанцією та зводила з розуму. Тільки наче відчуваєш, як осідає пил на предмети.

Роньє аж підскочила, коли почула кроки. Ледь вловила те ковзання ніг по кам’яній підлозі й кинулась до дверей. Відчинивши, розчаровано зітхнула.

— А ти тут що робиш? — прошипіла дівчина, споглядаючи Ба.

Служниця невпевнено наблизилась, тримала в руках кошичок, потупила погляд.

— Невже твоя… — Елла прочистила горло, — Беата відправила сюди з перемир’ям?

— Ні, — пролунав тоненький та тремтячий голос. — Вона мене вигнала.

Роньє подалась назад від подиву та закліпала, не вірячи в те, що відбувається. Лиш коли Ба випрямилась, тоді вона помітила декілька подряпин на обличчі служниці та зелено-жовті синяки.

— Мені більше нікуди податись… Його Величність Валеріан порадив піти до вас.

Коли Елла почула ім’я короля Крові, насупилась, від жалю, який захопив серце не залишалось сліду. Він випарувався, як аромат дешевих парфумів, наче й існував, але нині у спогадах, поки руки не потягнуться до коробки.

— Так, він просив шпигувати, — кивнула Ба, перехопивши кошичок в іншу руку, — але я розповідатиму йому неправду, або те, що накажете.

Відчай в очах Ба змусив Еллу важко зітхнути.

«З однієї сторони — підступ. Хтозна, про що вони там домовились… Чи не буде вона пакостити, бо так їй наказали: байдуже хто… Беати чи королі. А з іншої… З іншої, нижчі вампіри мене вже дістали. Союзників тут в мене немає».

Міркування Елли перебив знак голоду Ба — протяжне бурчання в животі. Його доповнило переминання з ноги на ногу, щенячий погляд, благальний.

— Добре, — зітхнула Роньє, — якщо помічу підступ у свою сторону — начувайся! Буде тобі чорний день й рожева ніч.

Відступивши в сторону, Елла дала Ба пройти до кімнати, взяла дзвіночок з комода, вийшла в коридор та прийнялась викликати вампірську служницю.

— Принеси нам їжі, — швидко мовила, тільки побачила бліде обличчя, — на двох. Й чаю!

Ба вже невпевнено сиділа за столом. Кошичок з речами стояв біля входу.

— Вона руки до всіх простягає? — спитала, сідаючи напроти й вдивляючись в явні докази божевілля й пихи Беати.

— Одразу мене не полюбила, як тільки дізналась, що я служила у вас…

— Он воно як, — похмуро мовила Елла й помасувала скроні. — А королі?

— Я просила у Їх Величностей мене повернути, та… Вони людей не слухають.

Роньє поставила ментальну нотатку — дати ляпаса кожному з вампірів-правителів при нагоді. В її серці зароджувалась лють не людська, а та, що належала другій частині. Може й вона хотіла клясти й предка, й свою долю, але за одне точно вдячна — їй не потрібно вживати кров та насилати на себе прокляття.

— Ох, я вам багато чого розповім, — зітхнула Беата. — Тут замку нині стільки таємниць…

Зазирнувши у вічі Ба, Елла зрозуміла: не дарма її Валеріан сюди направив. Майстер Ілюзій продовжував вести гру, що відома тільки йому.