8.2

Елла ненавиділа її. Суперниця повна їй протилежність — світлі коси, пронизливий погляд та повна покірність. Їй здавалось, що та готова додолу зігнутись перед вампірами, тільки щоб догодити. Та й Валеска видалась привітною до Беати — так звали ту, що тепер для Роньє стала кісткою в горлі. Темна герцогиня подарувала прикрасу для нової нареченої та й аристократи… Ті радісно споглядали на ще одну кандидатку в правительки.

Все було по-іншому. Ритуал відрізнявся від її — дещо похмурого та тривожного. Навіть світло місяця падало крізь щілинки штор на підлогу красиво, м’яко, показуючи загадкові мармурові узори. Вона ж стояла у потаємній кімнаті й ніхто не бачив Еллу. Лиш Валеріан знав про її присутність й час від часу здіймав очі до ліпнини котра маскувала віконце потаємної кімнати. Звідти все чудово видно та чутно.

Ніхто про Еллу не згадав, ніхто навіть не спромігся покликати її… Вона відчувала себе тінню — тільки сонце зайде й вона щезне. Отак, здавалось, й трапилось з нею. Після втечі все перевернулось з ніг до голови: наче то покарання від вампірського світу за непослух. Роньє змахнула сльозинку зі щоки, даючи росткам заздрості проростати дужче у серці. Беата жила в одному місці з нею — знайома Алани, що фанатіла від серіалів та фільмів про вампірів. От тепер та віднайшла «щастя» на свою голову, покірно приймала все, що королі для неї готували. Боготворила їх. Ще враження того, що з появою суперниці до замку прийшла весняна свіжість, світло й затишок ранило душу кинджалом.

«Все стало гірше, — прошепотіла дівчина. — Якби та дурепа знала, що помре, раділа б так? З нас в живих залишиться тільки одна…»

«А ти що хотіла? — майнуло в думках. — Щоб на руках носили? Щоб пилинки здмухували? Сама ж бажала втекти…»

Елла прикрила очі, відчуваючи, як шалено б’ється серце. Через хвилину вона відступила, відкриваючи двері, за нею поволікся охоронець Валеріана — єдина фігура, якій байдуже на свято. Вона прийшла до кімнати й сіла на краю ліжка, відігнавши служниць. Король Ілюзій з кожною хвилиною захоплював її життя все більше і більше. Він здавався ляльковиком, що майстерно кидав багнюку в очі та вів свою гру.

«Тут слуг відправив, там охоронця приставив… А далі?»

Цілунок спантеличив Еллу. Тепер вона бачила, що точно не байдужа Його Величності, як би той не намагався переконати її у протилежному.

«Він ще побіжить декілька кілометрів, щоб сказати яка я йому байдужа, як в тому старому жарті…»

Вона лежала на ліжку міркуючи про майбутнє: ні Моріан, ні Даріан не сподобались їй своїм відношенням.

«От й обереш такого за чоловіка, а він потім про тебе й забуде, тільки як побачить першу ліпшу спідницю, — фиркнула вона, вкриваючись покривалом. — Щоб їх грім побрав та вогонь з неба впав! Отакі й женихи у світі вампірів!»

Обурення добавилось, зі струмочка перетворилось на море, коли персні на пальці запекли вогнем, змусивши Еллу зціпити зуби.

«Ну нічого, я покажу їм всім! — вирішила вона, вдаряючи кулаком по подушці. — Всім трьом й тій білобрисій любительці вампірів! Вічно під ногами пленталась, відбиваючи то хлопця, то створюючи якісь неприємності… Ну вони у мене потанцюють!»

Єдине, що заспокоювало Еллу — Алана залишилась осторонь. З тим, як подругу тягнуло на містику, вона з легкістю могла опинитись на місці Беати. От тільки ще її в замку не вистачало…

***

Адам погляду не зводив з темної герцогині, що гортала старовинний рукопис: ті самі сторінки шелестіли під рвучкими рухами. Валеска тремтіла. Тремтіла від люті, від правди написаної в переліку родів знатних вампірів.

— Тобто та напівкровка його внучка? — прошипіла змією герцогиня.

Наглядач за Проклятим містом стримував посмішку. Валесці він служив тільки за старий борг, що от-от закінчиться, тоді й вампір звільниться від необережного слова, яке колись промовив через дурницю. Адам слідкував за кожним, хто перетинає кордон між землями людей та володіннями королів. Кожну смертну яку приводив до замку правителів перевіряв. Знаходив інформацію в архівах, навідувався до дому нещасних шукачок пригод, все ж займатись подібною справою легко, коли володієш даром здобувати довіру людей досить швидко та впливати на їх емоції та думки одним лиш поглядом. От й знайдена серед ангельських скульптур зацікавила наглядача незвичністю — спочатку знайоме ім’я у людському архіві, потім — десяток тек у серед сховища вампірів.

— Так, — тихо відповів чоловік, не відриваючи погляду від герцогині, — Ваша Вищосте, то стовідсотковий збіг, вона справді нащадок одного з найдревніших…

— Та найсильніших, — процідила крізь зуби жінки, стискаючи старі, пожовклі від часу сторінки рукопису родоводу вищих вампірів.

Адам спостерігав, як важко дихає Валеска, бо чудово розумів — знайдена дівчина в саду, чергова наречена, то справа рук темної герцогині, що навідувала Прокляте місто напередодні.

— Як таке взагалі можливо? Я думала, що ми знищили його родину…

В стіну полетіла ваза з квітами, розбиваючись на друзки, а Адам змовчав. Він же знав, що Елла Роньє не донька своїх батьків, а всиновлена з дитбудинку дитина у дворічному віці.