7.3 Хитрість

Стомлена, здивована й згнічена дівчина мовчала. Валеріан пронизував неприємним, немов липким, поглядом. Він наче хотів прочитати її, як книгу, дізнатись історію життя та зробити висновок чи гарна історія, чи ні.

— Радій, — прошелестів, вхопив її за підборіддя, — брати нині у своїх замках справи ладнають. До вечора повернуться.

Валеріан глянув на похмуре небо.

— Р-радіти? — від обурення й важкого вдиху Елла ледь говорила. — Ти-ти…

— Ти хоч знаєш, скільки смертних, мріють про твоє місце, напівкровко? А скільки з вампірів?

Рука опинилась на плечі, міцно стискаючи. Чоловік насупився, узрівши персні на її пальці.

— Я думав, що в тебе більше розуму в цій прекрасній голівці, щоб не піддатися на провокації Валески, — прошипів він біля вуха. — Та, бачать вищі сили, мудрість то не твоє. Невже ти подумала, що я за тобою не слідкую? Невже титул Короля Ілюзій для тебе нікчемний жарт? Я, Елло, знаю все, що відбувається у цьому місці. То мої землі, як і Прокляте місто, і Ерос… Все належить мені!

— Що?!

Він взяв її за талію та притиснув до себе. Елла почервоніла, намагаючись переварити сказане вампіром.

— Так ти все знав? Знав і не сказав?

Роньє зазирнула в темні очі. Все здалося черговим сном. От мить-друга і вона прокинеться у своїй кімнаті-в’язниці.

— Звісно ж, — тихо проказав.

Від його спокою, душа втекла в п’ятки й стало зненацька холодно. Еллу пробрав дрож.

— У Васлески захоплення цікаве — зводити з розуму тих, хто стає нареченою клану. Багатьох вона відправила у темний світ. Ми терпимо, адже виходить, що ті бездари мали в собі лиш крапельку сил, тих, що може мати дружина короля…

Вона насупилась від тієї поведінки, відкрила рота, щоб запротестувати, та Валеріан стиснув долоню на талії міцніше.

— Не кожного року, але Адам приносить нам наречену. Здогадайся, що з ними сталося, якщо ніхто з королів немає дружини… Хоч на це мізків вистачить? — він зітхнув, продовжуючи тримати Еллу й свердлити її поглядом. — Жодна з наречених, хто спробувала втекти — не вижила. Їх або ловили наші слуги, або вони не змогли перейти грань між двома світами, ти ж не думаєш, Елло, що у поселення вампірів можна так запросто ввійти та вийти? То до вас, людей, можна ходити, як до дому…

— Що тобі потрібно від мене, — врешті прохрипіла Роньє.

Весь запал пригод зник. Вона почувалась радше лялькою в руках короля, аніж людиною.

— Невже ти не можеш мені просто дати померти? Ти ж знаєш, що я не хочу бути вашою нареченою. Казав: «Мені байдуже».

— Мої думки то не твоє діло, — відізвався Валеріан й провів рукою по її волоссю. — Не дам я тобі згинути, поки не пройдеш друге коло ритуалу. Якщо магія покаже протилежне моїм інтересам, роби все, що бажатимеш, обирай когось з братів чи помирай, мені тоді стане байдуже.

— Ох, як мило з твого боку…

Він хмикнув, змушуючи Еллу зойкнути. Валеріан смикнув її за прядку волосся.

— Здіймати фату й відверто чхати на наші традиції — помилка, — він смикнув ще раз за пасмо. — Ти будеш винна мені. Двічі.

Й не дивлячись на спантеличення Елли, Валеріан гаркнув щось схоже на ім’я. Тут Роньє пройняло. Від найближчої скелі відділилась тінь. Мить… І та тінь набула людських рис.

— Поверни мені фату, — сказав Король Ілюзій, — і я надіюся, ти не підслуховував.

Чоловік нічого не відповів, мовчки простягнув фату Елли, а коли Валеріан взяв бажане, невідомий відійшов до найближчої тіні й зовсім зник. То змусило дівчину нервово ковтнути, а від чергового доторку Валеріана до її волосся, пройшлись сироти по шкірі.

— Не рухайся, — фиркнув він, коли Роньє затремтіла, — не кожен день з вашими тканинами й сукенками справляюся. Знаєш, у твоєму статусі, ходити з непокритою головою — серйозний проступок.

— Хто це був?

Різко подув вітер й Валеріан завмер. Елла обернулась й побачила як він здійняв погляд до неба, й наче насолоджуючись, усміхався.

— Вітер змін з’явився, — тихо проказав король. — Що ж, я мав рацію, коли вирішив прослідкувати за тобою.

— Хто то був? — повторила Елла й вхопила вампіра за руку. — Та… Істота?

— Тіньовий вампір, — тихо проказав на вухо Король Ілюзій, — або ще його примарним служителем називають. Їх троє і всі віддані мені, беззаперечно. То я їх створив, поневолив, дав нове життя без хвороб…

«… і радості, — хотіла докінчити вона, але прикусила язика, згадуючи темні зіниці тіньового. — Лишенько, куди я потрапила?».

Валеріан потішався собою, коли й вів Еллу поруч. Він тримав її за талію, не відпускаючи ні на крок.

— Запам’ятай, у вампірському світі нині найвища цінність — життя, — проказав чоловік. — Тому варто користуватися хоч якимись зачатками розуму. Твою служницю, я, звісно, покараю.

— Що?

Роньє зупинилась й насупилась.

— Але ж вона ні до чого! Вона не знала…

— Шибениця чи просто зустріч з катом, — поцокав язиком вампір. — Підданим її не віддам, не проси навіть такої милості.