7.1

Еллі навіть в голову не прийшло — втеча вдалась надто легкою. Кудись зникли й охоронці Короля Крові, що вірно несли варту, патрулюючи території та наглядаючи за нареченою володарів. Вампіриці зовсім не звернули уваги, що її фігурка зникла за яблуневими стовбурами, а потім — майнула за хвірткою вздовж зеленої огорожі. Ніхто не спохватився. Все було тихо. Наче.

Хоча серце Елли билось шалено, а в думках вирувала буря. Вона здійняла фату, сховавши ту за найближчим кущем троянд та зітхнула з полегшенням. Мала б більше часу — порвала б дорогоцінну тканину на маленькі клаптики, а ще може й прихопила б ножиці з собою. Ритуальні персні на руках не піддавались — сиділи, наче влиті. Роньє плюнула й пішла далі вздовж високої зеленої огорожі, що відділяла замок й вулицю. Все надто легко, аж до жаху. Те липке відчуття страху стало постійним супутником і дівчина лиш могла уявити, як добереться до ванної кімнати й довго сидітиме у теплих водах, відмиваючись.

Як наполохана птаха летіла крізь сірі вулички, залиті сонцем, тому й безлюдні. Й хоч Елла помічала погляди направлені на неї з вікон, все пришвидшувала себе.

«Вони вже спохватились, — думала, — вже помітили, що втекла… Отож зовсім мало часу, щоб вибратись. А там… Там кордон Проклятого міста зі звичним людським життям, його й перейду. І що вони зроблять? Змусять повернутись наречену-втікачку?»

Їй здавалось, що хтось темний ввів своєю рукою, вказуючи правильний шлях. Елла не блукала й не плуталась серед однакових будинків. Ті чимось нагадували середньовічні оселі — дивні та дикі, якщо знати, що десь там існує зовсім інше життя з модернізованими спорудами, хмарочосами та технологіями.

Все більше їй хотілось повернутись, щоб знову стати рабинею старих звичок та віднайти славу тієї, що повернулась з Проклятого міста живою.

Елла зашпортнулась й ледь не втратила рівновагу, махаючи руками, як птаха.

— Ну, і як вони можуть постійно ходити в тих сукнях? То — знущання!

В думках бив дзвін тривоги: вийшовши за межі будинків, вона побачила голу скелясту землю. Деінде росла трава, вибиваючись поміж камінців. Дівчина обернулась, з відкритим ротом глянула замок і оселі, що його оточували й на скелі. В голові не вкладалась та містичність осель ваміпірів та їх розташування. Вона бачила гори: ті височіли, аж ледь неба не торкались. Ночами Елла просиналась від шуму обвалу породи й здригалась, не могла знову заснути. Якісь чари й справді вирували над містом вампірів принаймні, глянувши в небо, Роньє помітила ледь вловну, напівпрозору цівку. Покрутила головою зі сторони в сторону, проганяючи морок й рушила по стежинці, надіючись на добру вдачу. На небо налізли хмари, всього лиш за декілька хвилин й Елла перестала бачити той останній промінчик, який допоміг їй би вибратись.

Так й заблукала серед роздоріжжя, серед скелястих проходів. Все здавалось: от, ще трішки, декілька кроків ступити залишається, щоб відчути волю, навіть дихати повними грудьми. Але щось відштовхувало її, Елла наче в скло билась. А коли вчергове збилась зі шляху, але помітила сліди на землі та зрівняла їх зі своїми, зрозуміла — ходить по кругу.

Якось дуже швидко на оселі вампірів напала тінь: різко стало вечоріти. Подібного Елла не спостерігала за ці дні й не на жарт перелякалась. Знаючи, що вампіри досі вживають кров, стала метатись зі сторони в сторону: все здавалось, що хтось прийде по її душу.

Так, вампір таки з’явився.

Валеріан виглядав розлюченим, хоч стримувався, міцно стискаючи тростину, в руках. Він нею не користувався, лиш тримав у долонях. Елла зойкнула, коли він опинився поруч та вхопив за ліктя.

— Ти здуріла? — прошипів, наче розлючений змій. — Ти знаєш, що буде, якщо брати дізнаються за втечу? Тебе стратять, нерозумна!

А от такого повороту подій Елла не врахувала…