Глава 7. Хитрість

Валеска споглядала служниць. Пташки її ж розлетілись по всіх замках вампірських королів, підкоряючись лиш істинній володарці, котрій ще клялись у вірності. Серед жінок трьох королівств, що поєднувалось в один клан, існував тихий бунт: нікому не подобалось, що нареченою аж трьох королів стала напівкровка. Кожна знатна вампіриця вважала себе гідною правителя. Кожна рвалась до влади. Валеска ж успадкувала титул від батька й стояла вище всіх на сходинках ієрархії, вище неї тільки монархи.

— Покажете їй вихід, — прошепотіла темна герцогиня, як її ще вампірський люд називав.

Валеска не цуралась способів, щоб втримати позиції, гралась з долями вампірів, як дитина з іграшками та нещадно трощила їх у поривах агресії, майстерно шукаючи провинну навіть в тому, що хтось дихає голосно. Та й та найда у старому саду Проклятого міста дратувала її. Валеска повинна б бути на її місці, всі погляди — те милування дівочою молодістю, недоторканістю краси, повинно належати їй, як один з королів. От тільки Моріану вона не подобалась, а Даріана не любила за зайву жорстокість. Залишався Валеріан. Хитрий змій — майстер ілюзій, науковець, якому краще провести час у своїх лабораторіях, граючи в ігри розуму, аніж вийти з нею на прогулянку. Кожен здавався недоступним.

— Знаєте як, — прошипіла жінка, помітивши в очах служниць здивування, — самі підштовхнете до втечі, а там… Там її загибель й страта.

Валеска наказала знову розлетітись своїм пташенятам по закутках замку. Підійшовши до письмового столика, вампіриця відкрила шухлядку й серед листів паперу віднайшла декілька мензурок — надійно запакованих, так, щоб зайва капелька дорогоцінної рідини не витекла. То її запасний план, надія й рятунок, адже хто така та напівкровка, щоб просто так з’явитись та обламати детально вирахуване майбутнє?

***

Елла вдивлялась в соковиту зелень та трави й лиш зітхала. Якщо десь там, за примарним бар’єром проклятого міста та її минулого ще тільки трава пробудилась, а дерева тільки-тільки розпустили перші бруньки під сонячним світлом, то тут… Тут вже весна царювала на повну. Дерева ще не квітнули, але глянувши на них можна зрозуміти: то скоро.

Насупилась й поправила фату, усіяну мілкими каменями, що виблискували на сонці. За традицією вона повинна носити її аж до самого весілля й лиш тільки обраний чоловік має право здійняти ненависний предмет. Кожного ранку три служниці, кожна представляла того чи іншого короля, приходили до кімнат та починали господарювати під пильнуванням Ба.

Еллу дратувало все: й спроби їй вгодити, й вишуканий одяг, й ласкаве сонячне проміння, що часто ховалось за похмурими хмарами. Вона досі не змогла змиритись з долею, бажаючи скинути з себе пута. Той дивний сон повторювався декілька ночей підряд, але дівчина все одно не могла зрозуміти: так хто за нею йде? Хто полює?

Королі час від часу перевіряли її стан, але здебільшого залишали Роньє наодинці. Елла почула плітки слуг про протистояння кланів, яке назріває з кожним днем й тільки руки потерла. Тоді й зрозуміла, куди кинули всю свою увагу так звані її «наречені».

Навіть у жаху дівчина не могла уявити, що буде обирати між трьома чоловіками. А сказав би їй хтось про таке раніше — отримав би на горіхи. Тепер то її реальність. Реальність з якої шукала вихід, лиш прикидаючись з тим, що змирилась з нею. Носила ту кляту фату й обручки, хоч метал обпалював шкіру й наче здавлював пальці, змушуючи їх німіти.

Елла пішла далі по стежинці безлюдного саду. Вампіри потикались сюди здебільшого ввечері. Не кожен міг дозволити собі таку розкіш — артефакт для тривалого перебування на сонці.

За нею крокувала Ба, а інші три служниці сиділи на лавах у затінку. Видно, що з приходом Роньє, їх життя дещо покращилось.

— Втеча, — прошепотіла Ба, вочевидь, помітивши як Елла дивиться на прочинену хвіртку, — не найкращий вихід. За таке можуть стратити.

Еллу то вже не лякало: з перших днів її тільки й чимось лякали, розмивши кордони між страхом та апатією.

— Посиджу біля яблунь, — мовила й насупилась, поправивши фату. — Скажи кухарю, хай приготує той шербет, що куштувала зранку.

Роньє помітила недовіру в очах Ба.

— Та куди я дінусь? — зітхнула. — Он ті три козлиці за мною спостерігають, думаю, в них сил вистачить, щоб спохватитись. Вже мовчу про охоронців…

Й дівчина махнула рукою в сторону воїнів Короля Крові, що час від часу патрулювали замкову територію.

— Добре, — невпевнено сказала служниця.

Елла сіла біля дерев на траву, не турбуючись про чистоту одеж, просто вдивлялась в гілля та небо. Відчувала на собі колючі погляди й лиш коли Ба зникла за колонами, зітхнула з полегшенням. На добру вдачу хтось й відволік вампіриць, й тоді вона зрозуміла: пора. Хвіртка довго прочиненою не буде, головне за межі замку втекти, а там вона вже розбереться.