Глава 6. Дивний сон

Невідома постать переслідувала Еллу лабіринтом: чоловік височів у проході з високих чагарників, тримаючи в руках кинджал. Вона не бачила його обличчя, адже те приховувала чорна маска з вирізом для очей. Він ішов і йшов, всупереч благанням, спроби втекти. Гілки роздряпали руки, а туфлі дівчина загубила ще при виході з маєтку. Тоненька цівка крові від неглибокого поранення стікала по передпліччю, краплями падаючи на землю. Небо — сама темрява. Роньє не бачила ні зірок, ні сонця, ніби над усією планетою навис залізний купол.

Усе було жахливим — переслідувач і безнадія. Елла точно знала, що є ті, хто має захистити, але зв’язку з ними не відчувала. Усередині була порожнеча: тривожна, вона забирала розум і надію вижити. Сукня місцями була розірвана, але через її довжину довелося притримувати її. Одного разу вона вже спіткнулася і впала на кущ червоних троянд, тоді мучитель засміявся та сповістив, що для таких як Елла то звична справа.

Спокійний, хриплуватий голос приголомшував, змушував кров стигнути в жилах. Вона відчувала себе пташкою у великій клітці: от наче втекла і їй дали змогу відчути свіже повітря та дихати ним, але… Все не те…

Вона озирнулась, щоб поглянути де її ворог, але натомість зустрілась з ним поглядом, бо мучитель виявився зовсім поруч. Карі очі, здавалося, були знайомими. Він дав можливість відступити та втекти. Елла готова поклястись: псих відчував насолоду, заганяючи її, як здобич. Тіло тремтіло від холоду і страху. У якийсь момент хотілося вже просто зупинитися і здатися, але Роньє знаходила сили рухатися далі. Просто уявила, що буде потім… Тоді викрадення вампірами виявиться безневинним жартом дитини. Пустощами.

— Елло-Елло, а так гарно твоє життя починалося… І що ж ти заподієш мені?

Переслідувач зупинився. Дівчина лише сльози змахнула і побігла праворуч. У думках навіть не знаходила відповіді: як чоловік може так швидко йти? Вона ж перескакує крізь маленькі перепони на шляху, як дика лань… Чи це тільки їй здається?

Кров застигла в жилах, коли перед нею з’явилася зелена стіна. Глухий кут. Гілки переплетені — крізь них не пробратися, а постать, вбрана в чорні шати, вже за спиною.

— Ти нічого не зможеш мені зробити, — промовив він. — Ти безсила Елло. Я вже вийшов по тебе!

***

Прокинулась Елла у новій кімнаті. Перше, що побачила, коли туман перед очима прояснився — високі стелі, червону шовкову постільну білизну, на якій лежала, мов панна. В кріслах неподалік одне одного сиділи королі. Роньє тут же прикрила очі, спостерігаючи вампірів крізь вії. Вони задумливо дивились на стіл, до неї ж чоловіки повернуті спиною.

— Думаєш, західні клани підтримають нас? — пробубнів Моріан. — Вони завжди правлять за нейтралітет, а якщо вже вогнище горить, щоб спалити живцем, то тягнуть до останнього, обираючи переможця.

Тиша. Валеріан кинув погляд у сторону дівчини. Елла аж відчула ту липку й прохолодну цікавість, яку він намагався ховати від самої дівчини, вдаючи з себе недоторканного. Наступним виявився Даріан, що лиш зиркнув, відриваючись від карти та фігурок з мармуру, що чимось схожі на шахові, останній же задумливий Моріан.

— Брати, іноді до нас одночасно приходять схожі та чудові думки, — сказав Король ночі. — Але нашу наречену здобиччю в чужий клан не віддам.

— Не верзи казна-що, — фиркнув Валеріан, — час, за який бідолашна могла нас покинути минув, — він потягнувся до чаші й зробив невеликий ковток, — ми вдало протримали її у замку до наступної частини ритуалу. Зв’язок став міцнішим, я відчуваю його.

— Навіть для Короля Крові, користуватись жінкою, як розмінною монетою, то занадто, — пробуркотів Даріан. — Наречена — наша, а проблеми королівства тільки твої. У нас же з підданими тільки порядок.

Валеріан кивнув, погоджуючись. Ела стримувалась, вдаючи, що ще спить.

«Тобто вона вже від нас не втече? — майнули думки. — Тобто час, коли вона може покинути замок вже минув?»

Якими б цікавими не були їх розмови, але все ж дівчина не стрималась. Розкрила очі, і зображаючи мумію зі старих фільмів, що повернулась у світ живих, піднялась.

— Тобто я вже не зможу вас полишити? — процідила крізь зуби. — Про що ви кажете?

Трійка вампірів спочатку завмерла, потім, всі, як зговорились, одночасно повернулись у її сторону. Моріан скочив з крісла, малюючи посмішку на вустах, Даріан підпер голову рукою, а Валеріан натягнув маску байдужості, як завжди.

— Нареченій потрібно повчитись манер, — задумливо промовив Король Ночі, — якщо так себе поводитиме з нами при підданих, вмить владу втратимо.

— Ти занадто жорстокий до жінок, — хмикнув Король Ілюзій й підвівся.

Він наблизився й поклонився.

— Розумієш, Елло, — почав він, жестикулюючи руками, показуючи, що намагається дібрати правильні слова, — коли ритуал розпочинається, у прекрасної дами є нагода втекти — якщо вона нею скористалась, значить, то не істинна наречена.

— Що?

Роньє червоніла від злості. Якби могла б то зовсім злилась б з кольором наволочки.

— У тебе навіть шансу не з’явилось, — прошелестів Даріан. — Ти напівкровка ще, значить долею написано стати нареченою вампіра.