Глава 5.2 Початок ритуалу

Коло, вимощене з темного мармуру перед помостом трону, скоріше нагадувало велетенську діру. Елла ще крадькома надіялась: то якийсь люк, двері відчиняться, й вона впаде, і весь жах скінчиться. Та надія, по-дитячому скромна й наївна, безглузда... Роньє дивилась на королів: в очах кожного, наче написано її вирок.

«Побачимо-побачимо, — схилила голову вона, — навіть з руїн під Еросом можна віднайти шпаринку світла й вибратись».

Поки вирішила змиритися. Змиритися з обставинами, з тими колючими поглядами, якими наділяли її вампіри. Знать вона уявляла по-іншому, коли читала книги, дивилась серіали чи просто слухала історії батьків. Від величі, чеснот та доброти тут і сліду не залишилося. Розум у вампірів за їх прожиті роки хоч якийсь та й є; з натяжкою можна назвати їх мудрими, напевно. Сходилась тільки зверхність на їхніх обличчях. Елла, якби не корсет, згорбилася б від зацікавленості та огиди, направленої на неї.

«Щось вони не походять на лицарів у обладунках, може, одягнені на старий лад, але за їхніми масками приховується ще та пітьма».

Елла відчувала себе жертовною вівцею серед стада голодних вовків. Все ж, як харчуються сучасні вампіри, вона гадки не мала, могла тільки лиш зробити висновок з того, що чула раніше — кров. Чергова надія жевріла в душі: згадувала балачки Алани, що з Проклятого міста люди не повертаються. Зникають безслідно, розчиняються у повітрі, наче зроблені з цукру, бо пішов дощ. У ті хвилини Роньє сподівалась — зниклі не стали жертвами вампірів. Принаймні, вона озирнулась на Ба: ті налякані очі, але людські. Без темряви й золотавого відблиску шкіра хоч бліда від життя з вампірами, але іноді на щоках її з’являвся рум’янець.

Королі привернули увагу. Першим підвівся Моріан, владною фігурою, підійшов до краю й ступив на першу сходинку. За ним — Даріан, а вже потім зарухався Валеріан. Сироти виступали на шкірі, в горлі пересохло, пальці стискали розкішну тканину сукні.

«Вони казали про ритуал, про вибір між ними, а якщо це все брехня? Просто підло набрехали, щоб втертись в довіру?»

Погляд прикипів до кинджала на поясі Моріана, що визирав з-за плаща. Інстинктивно Елла відступила. Даріан хмикнув, помітивши, куди направлений її погляд. Вампір наблизився й поклав руку на плече. Коли дівчина вчергове захотіла віддалитися, вхопив за лікоть.

— Сором нам, браття, — прошелестів голос, солодкий, як патока, але з прихованими нотками злості, —  наречена боїться наших підданих.

Моріан скривився; Валеріан залишився таким же, як раніше — вміло зображав байдужість, але Елла знала: то все напускне. Вона бачила, як його руки стиснулися в кулаки — жест ледь вловимий для інших. Чоловік одразу ж сховав їх за спину. Роньє нервово ковтнула, коли зустрілася поглядом з Королем Ночі. Він усміхнувся, провів рукою по плечу, ліктю. Делікатно поцілував тильну сторону долоні.

— Не бійся, Еллочко, ти під надійним захистом трьох королів.

Вона нахмурилася — ніколи не любила, щоб її називали пестливим іменем. Валеска закашлялася. Серед вампірської знаті майнуло шепотіння, яке зникло після невдоволеного погляду Короля Крові. Сам же Даріан вхопив Еллу за іншу руку та торкнувся губами ніжної шкіри. На обличчі Валеріана майнула тінь роздратованості, але слідувати за діями братів він не став — просто склонив голову, вочевидь, визнаючи правоту. Хвиля перешіптування знову майнула залом.

Страх у крові Роньє зашкалював. Вона ледь не зомліла: дихати важко, а ще повітря здалося густим, як кисіль. Маленький крок назад, й королівські вампіри тепер тримали її металевою хваткою за витягнуті руки.

— Тиша! — заволав Моріан, випереджаючи братів.

Елла здригнулась. Король Крові наблизився й вхопив за талію, підводячи ближче до темного кола. Тільки зараз вона помітила, що воно обрамлене візерунками. З кожним її кроком ті ставали яскравішими, палали вогнем. Коли ж дівчина опинилася у середині разом з трьома королями, символи стали чіткими. Світло-голубе марево розливалося по краях.

Здається, в залі люд перестав дихати. Навіть герцогиня піднялася з трону — маска байдужості спала. Моріан не стримував приголомшеного зойкання. Даріан посміхався, наче побачив щось дорогоцінне, на що чекав все своє вампірське життя. Лиш Валеріан стримувався, але Елла бачила, як розширилися його зіниці.

Декілька митей — й все відмерло. Вона не знала, що означає те дивне явище й чому вампіри так на нього зреагували, але кров вчергове застигла в жилах, й Елла гадала, чи не перетвориться на крижаний камінь з часом.

«Божевілля, Елло, ну нахіба тобі ті статуї здалися, а?»

Якби її не стримували, вона вже б билася головою в найближчу стіну від розпачу.

— Потрібно розпочинати, — сухо промовив Валеріан після того, як поглянув на слугу в темно-синій мантії.

Він дивився на небо й показував якісь умовні жести. Ще вдень Елла почула, що для ритуалу потрібен той, хто вміє читати зірки.  Даріан окинув поглядом залу, а Моріан подав знак, й від стіни відділилися охоронці, схопившись за руків’я зброї.

Елла вирватися не змогла — декілька спроб і відчуття, наче стала рибою, що потрапила у тенета, а потім опинилася на землі. Залишалося тільки й безпомічно озиратися. Ніхто не прийде на порятунок, ніхто не заспокоїть. У ті хвилини здалося, що вже можна замовити домовину й надгробок.

«Благаю, прошу, — молила долю подумки, — хай тільки не перетворять мене на подібну собі. Ні… Стати вампіром я не бажаю».