Глава 5.2 Початок ритуалу

Коло вимощене з темного мармумру перед помостом з трону скоріше нагадувало велетенську діру. Елла ще крадькома надіялась: то якийсь люк, двері відчиняться й вона впаде, весь жах скінчиться. Та надія, по-дитячому скромна та наївна, безглузда. Роньє дивилась королів: в очах кожного наче написано, що їй звідси не вибратись.

«Побачимо-побачимо, — схилила голову вона, — навіть з руїн під Еросом можна віднайти шпаринку світла й вибратись».

Поки вирішила змиритись. Змиритись з обставинами, з тими колючими поглядами, якими наділяли її вампіри. Знать вона уявляла по-іншому, коли читала книги, дивилась серіали чи просто слухала історії батьків. Від величі, чеснот та доброти тут й сліду не залишилось. Розум у вампірів за їх прожиті роки хоч якийсь та і є, з натяжкою можна назвати їх мудрими, напевно. Сходилась тільки зверхність на їхніх обличчях. Елла, якби не корсет, згорбилась би від зацікавленості та огиди направленої на неї.

«Щось вони не походять на лицарів у обладунках, може одягнені на старий лад, але за їх масками приховується ще та пітьма».

Елла відчувала себе жертовною вівцею серед стада голодних вовків. Все ж, як харчуються сучасні вампіри вона гадки не мала, могла тільки лиш зробити висновок з того, що чула раніше — кров. Чергова надія жевріла в душі: згадувала балачки Алани, що з Проклятого міста люди не повертаються. Зникають безслідно, розчиняються у повітрі, наче зроблені з цукру, бо пішов дощ. У ті хвилини Роньє сподівалась — зниклі не стали жертвами вампірів. Принаймні вона озирнулась на Ба: ті налякані очі, але людські. Без темряви й золотавого відблиску, шкіра хоч бліда від життя з вампірами, але іноді на щоках її з’являвся рум’янець.

Королі привернули увагу. Першим підвівся Моріан, владною фігурою, підійшов до краю, й ступив на першу сходинку. За ним — Даріан, а вже потім зарухався Валеріан. Сироти виступали на шкірі, в горлі пересохло, пальці стискали розкішну тканину сукні.

«Вони казали про ритуал, про вибір між ними, а якщо то все брехня? Просто підло набрехали, щоб втертись в довіру?»

Погляд прикипів до кинджала на поясі Моріана, що визирав з-за плаща. Інстинктивно Елла відступила. Даріан хмикнув, помітивши куди направлений її погляд. Вампір наблизився й поклав руку на плече. Коли дівчина вчергове захотіла віддалитись, вхопив за ліктя.

— Сором нам, брати, — прошелестів голос, солодкий, як патока, але з прихованими нотками злості, — наша наречена боїться підданих.

Моріан скривився, Валеріан залишився таким же як раніше — вміло зображав байдужість, але Елла знала: то все напускне. Вона бачила, як його руки стиснулись в кулаки — жест ледь вловний для інших. Чоловік одразу ж сховав їх за спину. Роньє нервово ковтнула, коли зустрілась поглядом з Королем ночі, він усміхнувся, провів рукою по плечу, ліктю. Делікатно поцілував тильну сторону долоні.

— Не бійся, Еллочко, ти під надійним захистом трьох королів.

Вона нахмурилась, ніколи не любила, щоб її називали пестливим іменем. Валеска закашлялась, серед вампірської знати майнуло шепотіння, яке зникло після невдоволеного погляду Короля крові. Сам же Даріан вхопив Еллу за іншу руку та торкнувся губами ніжної шкіри. На обличчі Валеріана майнула тінь роздратованості, але слідкувати діям братів він не став, просто склонив голову, вочевидь признаючи правоту. Хвиля перешіптування знову майнула залом.

Страх у крові Роньє зашкалював. Вона ледь не зомліла, дихати важко, а ще повітря здалось густим, як кисіль. Маленький крок назад й королівські вампіри тепер тримали її металевою хваткою за витягнуті руки.

— Тиша! — заволав Моріан, випереджаючи братів.

Елла здригнулась. Король крові наблизився й вхопив за талію підводячи ближче до темного кола. Тільки зараз вона помітила, що воно обрамлене візерунками. З кожним її кроком ті ставали яскравішими, палали вогнем. Коли ж дівчина опинилась у середині, разом з трьома королями, символи стали чіткими. Світло-голубе марево розливалось по краях.

Здається, в залі люд перестав дихати. Навіть герцогиня піднялась з трону, маска байдужості спала. Моріан не стримував приголомшеного зойкання, Даріан посміхався, наче побачив щось дорогоцінне, на що чекав все своє вампірське життя. Лиш Валеріан стримувався, але Елла бачила як розширені його очі.

Декілька митей й все відмерло. Вона не знала, що означає те дивне явище й чому вампіри так на нього реагують, але кров вчергове застигла в жилах й Елла гадала чи не перетвориться у льодовик з часом.

«Божевілля, Елло, ну нахіба тобі ті статуї здалися, а?»

Якби її не стримували, вона вже б билась головою в найближчу стіну від розпачу.

— Потрібно розпочинати, — сухо промовив Валеріан, після того, як поглянув на слугу, що махнув рукою, дивлячись на зоряне небо.

Даріан окинув поглядом залу, а Моріан подав жест й від стіни відділились охоронці, схопившись за руків’я зброї.

Елла вирватись не змогла — декілька спроб й відчуття, наче стала рибою, що потрапила у тенета, а потім опинилась на землі. Залишалось тільки й безпомічно озиратись.

Ніхто не прийде на порятунок, ніхто не заспокоїть. У ті хвилини здалось, що вже можна замовити домовину й надгробок.

«Благаю, прошу, — молила долю подумки, — хай тільки не перетворять мене у подібну собі. Ні… Стати вампіром я не бажаю».