Глава 5.1 Початок ритуалу

Еллу ніхто не питав чи хоче та спати, стурбована нічними візитами, заснула лиш під ранок, коли кімнату освітили перші сонячні промені.

В снах вона бачила лиш темряву та силуети людей. Три фігури з коронами на голові стояли у різних сторонах, змусивши Роньє метушитись з вибором сторони. Кожен біля дерева, що, напевно, уособлювали його. Моріан біля багатовікового дуба, чиї вітки, здавалось, ще трохи й торкнуться до неба. Даріан — квітуча яблуня, але тільки декілька гілочок, решта — висохлі й померлі. За спиною Валеріана ж знаходилась височезна ялина.

Елла стояла на роздоріжжі, не знаючи куди піти, повернутись назад — ступити у темряву, попри крики, що змушували кров стигнути в жилах.

Нині під пильним поглядом герцогині, Еллу одягали в пишну білосніжну сукню, прикрашену срібною вишивкою та камінням. Служниці зачісували волосся та думали як прикріпити фату. Після гарячої ванни все ще хотілось спати, тому дівчина пропускала белькотіння слуг, сприймаючи їх серіалом на фоні. Валеска морщилась, наче сиділа на голках, кожен раз, коли дивилась на Роньє. На щастя герцогиня мовчала. За вікном землю вже давно оповили сутінки.

Елла сиділа, наче тіло без душі. Змирилась з долею, хоч надіялась роздивитись замок, спробувати намалювати план втечі у думках. Коли їй зав’язали очі декількома шарами білосніжного мережива, лиш змогла стримати відчай, якого так хоч відбавляй та на десяток діли.

Тепер Елла стояла перед усією верхівкою клану. Плечі зігрівав червоний оксамитовий плащ.

Розкішна зала з мармуровою підлогою, високими стелями й колонами, вміщувала близько тридцяти вампірів. Високі вікна завішані червоною тканиною й тільки ледь-ледь вловний відблиск місячного світла поєднувався з тьмяністю від свічок.

Вампіри бліді, як смерть з косою, виряджені у багаті одежі з дорогих тканин. Різнобарв’я тут не спостерігати — лиш темні відтінки з поодинокою стрічкою. Мереживо з очей Ба здійняла ще на порозі, тому Елла могла хоч роздивитись куди доля її завела.

У іншому кінці височіли три трони — королі сиділи на них, зверхньо споглядаючи на підданих. Кожен у своїй манері то з посмішкою, то з натягнутою на обличчя маскою байдужості.

Моторошно навіть перебувати тут… А від усвідомлення, що вони дивляться на Еллу, як на здобич холодний піт виступав на спині. Здавалось: володарям варто тільки наказати і її розірвуть на дрібні шматочки, аж надто багато в  очах тих вампірів голоду.

Вона відчувала їхню темну сутність аж до тремтіння в колінах. Усе було так жахливо, що хотілося зомліти. Не тішили дорогі картини на стінах, ліпнина, розкіш, а від невеличкої статуї Роньє відвернулась, не бажаючи зосереджуватись. Щось не тягнуло її до скульптур більше. Все змішалося в цьому замку, сповненому містики, божевілля та загублених людських життів.

Валеска вийшла з-за спини Роньє та наблизилась до помосту з тронами, зайнявши невеличке крісло — пародію на трон та владу.

Тиша. Мовчання.

— Підійди, Елло! — наказав Даріан, не витримавши.

Як зрозуміла дівчина він місцевий голос правосуддя, той, хто вирішує долі вампірів, Моріан — виконавець, або ж воїн-генерал, що відповідає за військо. Найцікавіший Валеріан… І його боялись. Ніхто не знав, що у третього короля на думці. Він — той, хто взяв на себе економічні питання клану.

Служниця легенько підштовхнула Еллу й вона ледь втрималась на ногах, але ступила перший крок. Бажанням впасти до ніг вампірів Елла не горіла їй все виднілись розлиті калюжі крові замість багряного килима. На якусь мить-другу дівчина затрималась посеред зали, відчуваючи на собі сотні поглядів. Роньє божеволіла: пародія на весілля, де тебе викрали, от тепер грають комедію, де змушують танцювати під вампірську музику. Сукня — ненависна, на її скромну думку скоріше несмак, аніж витвір мистецтва. Корсет здавлював, заважаючи нормально дихати, а туфлі натирали.

Ще зранку до неї завітав «приємний співбесідник», ні… Не хтось з королів, а вампір, що носив чорний балахон, і що ж… Розмова з тим витвором пітьми виявилась продуктивною. Всього за якихось п’ять хвилин він зміг вселити в Еллу страх за власне життя, за долі людей містечка де вона жила. Невідомий запевнив — Алану сюди приведуть, а те що зроблять з подругою на очах в Роньє краще не уявляти. Вже на вечір Елла усвідомила: то майстер залякування створений спеціально для таких бесід. Вампіри хочуть бачити її слухняною, хочуть, щоб все пройшло гладко. Вона відчувала, що може утнути якусь витівку і їй то може зійти з рук, але вагалась.

«А чи не краще прикинутися бідолашною овечкою? Роздивитися все навколо і вже потім діяти?» — майнула думка.

Елла востаннє глянула на візерунки мармуру, тепер важко зітхнула, змушуючи себе миритися з обставинами. Подивилася на королів і руки стиснулися в кулаки. Валеріан вдавав з себе байдужого, то й діло спозирав вітражі, час від часу поглядуючи на Еллу, Даріан же не зводив неї погляду, а Моріан усміхався, показуючи білосніжні ікла, наче то був його найщасливіший день в житті.

«Зачекай, Елло, — прикрила очі на мить, — будь слухняною, ти ж не хочеш, щоб ті вампіряки зашкодили тобі?» — відізвався голос здорового глузду.
Серце пропустило удар. Роньє здалося, що ті думки належать не їй… Та вибору, як рушити далі, не існувало. За спиною виступала вампірська знать.