Глава 2. Свідомість

Елла прийшла до тями на великому ліжку. Розплющила очі й побачила пишну кімнату. Свідомість прояснилась, туман зник, тепло розповзалось по тілу. Декілька секунд вона не розуміла, як потрапила сюди, а коли узріла білявку в сірій сукні з шерсті — підскочила з ліжка, ледь не зашпортнувшись об килимок. Невідома зойкнула й сховалась за дверима.

— Стій! — прохрипіла та все марно.

Брязкіт металу — закриті замки. Тільки зараз Роньє побачила решітки на невеликих вікнах, прикрашених червоними шторами.

Тут пахло пилом, прянощами й життями, що минають. На ній — біле плаття у підлогу, вільне, як нічна сорочка. Лиш думка про те, що хтось бачив її у білизні принесла Еллі роздратування та страх. Кімната ніби пишна, а стіни голі, кам’яні. Чого вартий балдахін та шкури тварин на підлозі. Складалось враження, що господар незвичного будинку спеціально використав дорогі речі, щоб похвалитись багатствами.

Елла обійшла письмовий столик та пусті книжкові шафи, глянула на крісло біля стіни в якому раніше знаходилась боязлива спостерігачка й вивчила двері: металеві з маленьким отвором-віконцем, що відкривалось з тієї сторони.

— Зовсім як тюремна камера, — пробубніла дівчина, насупившись.

Останні її спогади: прекрасні статуї ангелів, перстень та невідомий… Тінь у свідомості у вигляді чоловіка. Він відніс її сюди, переодягнув, відібрав особисті речі?

Не маючи сил стримувати роздратування, вона затарабанила у двері.

— Ей, відкрийте, — кричала, надриваючи горлянку. — Випустіть мене звідси!

Повторювала вимогу декілька разів та отримувала тишу у відповідь. Неприємну, лиховісну. Елла металась, наче дикий звір у клітці, визирнула крізь скло на двір, але окрім голих гілок дерев й саду нічого не побачила. З краю рами, якщо підійнятися на пальчики, можна помітити гору.

— Що? — зітхнула, відмовляючись вірити у реальність. — Але ж біля гір ніхто не жив… Особливо зі сторони Проклятого міста, а ще там район небезпечний, часто траплялись обвали породи…

Роньє нервово ковтнула, у горлі пересохло, але в кімнаті ні води, ні їжі… Комод пустий, як приліжкові тумби. Кроки… Тихі, невпевнені. Хтось пройшов й зупинився у коридорі. Елла підбігла до дверей й затарабанила у холодний метал.

— Ей! Відчиніть! Випустіть мене звідси!

Вона прислухалась, наче то її останні хвилини життя, чула важке дихання та ніхто не відкривав.

— Ви знаєте, що викрадати людей та тримати їх проти волі — незаконно?

Невидимий хмикнув. Елла простояла біля виходу декілька важких й затяжних митей й зрозуміла, що ніхто не збирався їй допомагати. Сіла на край ліжка, беручись за голову. Огледіла руки: на пальці, де раніше знаходилась прикраса — рани. Декілька маленьких цяточок, наче кололи тоненькими голками та червона цівка обпеченої шкіри. Персня у кімнаті не спостерігала, тому зробила висновок: то приманка, щоб тільки жертву до з пантелику збити й заманити у капкан.

Вона відчувала чиюсь присутність, мурашки вже давно виступили на шкірі від холоду та страху. Її мучила спрага, голод та головний біль. Коли Елла, загубилась у тиші й картаннях себе за невгамовну тягу до пригод, ледь опам’яталась, почувши кроки.

Залізні двері протяжно заскрипіли, пробуджуючи всередині надію. Та згасла, як бажання кинутись в атаку на противника з голими руками.

Їх було троє.

Чоловіки, статні й між собою різні. Перший, хижа посмішка якого викликала мурашки на шкірі, середнього зросту, не вищий за того, що стояв за його спиною. Темне волосся по плечі, рівно вистрижене, вузьке обличчя з парочкою зморшок. Якби не обставини, то вона сприйняла їх за нащадків аристократів — рідкість у сучасному світі.

Їх поєднувала блідість, погроза та цікавість у поглядах, і темрява в очах, яка з’являлася час від часу.

Перший носив темно-синій плащ, чорний костюм, на пальцях красувалася каблучка-печатка. Потім вже Елла помітила: в інших вона присутня теж.

Другий — біла ворона, бо блондин серед двох темноволосих. Одного зросту з першим, якого Елла встигла визначити, як головного.

Блакитні очі невідомого вивчали її побиту горем фігуру, на вустах грала хитра посмішка. Плащ його темно-бордовий. Їх погляди зустрілись й Роньє відчула такий страх, що ледь не втратила свідомість.

— Ти лякаєш її, брате, — прошелестів оксамитовий голос останнього.

Третій же, найвищий з усіх, усього лише на якихось сантиметрів п’ять, як здавалося, не бачив у Еллі нічого привабливого. Він то вивчав вікно, то змахував смітинки з темно-зеленого плаща, показуючи нудьгу.

— Ви хто? — сказала дівчина, не зводячи з них погляду.

Долоні спітніли, а коліна затряслись, хоч вона намагалась зібрати всю волю й відвагу докупи.

— Чому я тут? — додала, тільки перший встиг відкрити рота.

Її поведінка викликала захоплення у невідомих. Вони переглянулись, всміхаючись так, наче вперше в житті побачили екзотичне звірятко й були впевнені: воно їм не зашкодить.

Втім, ватажок, підійшов й нахилився. Торкнувся холодними пальцями її щоки. Елла наче заворожена, не могла відвести від нього погляду та навіть нормально ворухнутись. Дивне відчуття змусило серце забитись у новому, шаленому ритмі.