Глава 1. Прокляте місто

— Кажуть: там статуї ангелів у саду, — сказала Алана, вдивляючись в темний пейзаж.

 Подруга, як завжди шукала містично-дивовижні історії, збирала чутки й казала їх з придиханням, наче глаголила якусь істину світу цього. Елла лиш хмикнула.

— Серйозно? — склала руки на грудях вона. — Ти ще розкажи ті байки про існування вампірів.

Прокляте місто знаходилось на перетині двох річок. Колись то були прекрасні сади й територія старого замку, який зруйнували, а на його місці збудували нові будівлі. Нині — частина дерев засохла, а дахи обвалились ставши прихистком для птахів. Моторошна краса поєднувалась з останнім сонячним промінням, надихала жителів маленького містечка на містичні легенди та байки. Скільки їх ходило серед людей… Не порахувати. Хтось лепетав й про три замки в горах, схованих у скелях, привидів, що там живуть. Про прекрасні й рідкісні рослини, що росли у Проклятому місті, а потім зникали, наче розвіювались зі сходом сонця. Не забували й древню оповідку про княжну, якій довелось стримувати натиск війська з сусідніх країн. Кожен правитель Ори — фігура оповита містичним саваном. Не проста людина, а якийсь маг. Коли замок князівства захопили, правителька прокляла трьох королів. Їх союз розпався за сотні років, залишивши після себе клаптик землі, що старі люди обізвали Проклятим місцем. Чого тільки не кажуть ті байки…

Елла ніколи не вірила в ті легенди й за часи дитинства в Еросі, що розташовувалось близько кордонів двох країн, чула їх тисячі разів. Вона б поїхала, але раніше стримували батьки, потім — затяжна депресія після аварії. Рідні пішли з життя настільки швидко, що дівчина ледь опам’яталась. Їй все здавалось підозрілим: у її родині довго не жили. Максимум доживали до шістдесяти років. Нині сімейство Роньє налічувало тільки Еллу. Й ніби та відійшла від життєвих потрясінь, збиралась невдовзі полишити Ерос і його містичне минуле назавжди. Навіть покупця для будинку знайшла.

Весняний вітер пах свіжістю. Тепло тільки з’явилось й вона насолоджувалась можливістю провести час з друзями. Скоро їх не буде, та й… Останній березень в Еросі, а квітень у новому містечку. Елла вже відіслала резюме на вакансії флориста. П’ять відмов, шоста — стажування. Перед її очима тільки світле майбутнє та важка праця.

— Як ти тоді поясниш кровожерливих правителів з історії?

Алана підвелась, міцніше стискаючи поручні огорожі, подалась вперед, вглядаючись в далеку відстань.

— Там ніби хтось ходить, — прошепотіла та, вдивляючись поміж дерев.

Ела закотила очі й важко зітхнула.

— Угу, вампіряка місцевий, — буркнула дівчина, перестрибнувши крізь загорожу, — будь обережна, а то станеш легкою здобиччю, — хмикнула. — От готова посперечатись: якийсь пластиковий пакетик зачепився за гілку дерева, а тобі вампір здається…

Вона попрямувала по пагорбу вниз, обережно, щоб не впасти.

— Ні, Елло… Ти що?! Люди звідти не повертаються! — зойкнула подруга та драматично вхопилась за серце.

Іноді Роньє здавалось: Алана схильна перебільшувати й вірити у всіляку нісенітницю.

«Угу, — думала дівчина, — з батьками, що тримають антикварну лавку для туристів й вигадують усілякі історії, щоб втридорога продати старий срібний ґудзик чи ложку повіриш у всіляке».

Бабуся Алани Дейв — місцева знахарка, що спеціалізувалась на лікуванні кристалами та каменями, може саме й тому загинула від цеглини, яка звалилась на голову, зовсім несподівано, посеред білого дня. Всі фактори виховували в подрузі тривожність та віру у забобони — те, що останнім часом дратувало Еллу найбільше. Всякі обереги, окурювання травами, від яких можна задихнутись позитиву не додавали.

— А як ти тоді поясниш фотографії від хлопців? Вони туди ж ходили, повернулись! — відповіла Роньє, опинившись на рівній землі.

Обернулась до Алани, що боязливо трималась за поручні огорожі оглядового майданчика.

— Вони їх з інтернету стягнули…

— Але ти ж сама недавно повідомила про статуї ангелів у саду! — викрикнула Елла, потішаючись.

Дейв тільки розвела руками, вочевидь, розуміла, що надихнула невгамовну Роньє на нову витівку. Кожні вихідні після роботи Елла гуляла по парку у компанії друзів. Дихала весною, першими днями тепла й трави, що починала зеленіти. Природа оживала, а разом з нею — жага до пригод. Дівчина й раніше сперечалась з Томом та Адріаном через Прокляте місто. У кожного з бунтівної компанії існували свої думки щодо незвичної місцини.

Елла дістала телефон з кишені та зробила перші фотографії, наближаючись до містка — максимальної зони, куди доходили люди зі здоровим глуздом, щоб залишити замочок кохання зі своїми іменами.

Перша фотографія якраз старі, заржавілі замки на темному металі поруччя. Елла відправила фото у спільний чат. Алана ще досі намагалась докричатись до подруги, хоч кроку не ступила. Писала повідомлення, просила повернутись, адже сьогодні п’ятниця й хлопці чекатимуть на побачення.

В душі Елли грав азарт. Мало хто з дівчат побував тут, а до межі дерев доходили одиниці. Їй так кортіло побачити статуї ангелів про які ходила слава перлин серед мертвої місцевості. «Зображення в інтернеті чи від хлопців — справа одна, — думала вона, пришвидшуючи темп, —  а побачити все наяву, зовсім інше! Сонце скоро сяде…»

Дівчина ледь чи не побігла крізь рівні ряди дерев, лиш востаннє глянула на далекий силует подруги, що помаленьку спускалась з пагорба.