Пролог

Розкажи мені про кохання,

заспівай ту ноту печалі свою,

в дні вампірського повстання

я її світу покажу.

Чотириста років тому

Мармурова підлога розкреслена на квадрати. Червона фарба нагадувала кров, може то й вона була. Жінка стояла у колі, закована у кайдани. Еріс повірити не могла — вампіри нарешті її спіймали. Декілька років вона псувала їм життя, полюючи на щойно обернених, використовуючи рідкісну магію перевтілення тільки щоб звести вампірське поріддя.

Вони забрали в неї сенс життя — коханого чоловіка. Кайдани нестерпно важкі, повністю магічні сили сплав зі срібла, заліза та олова не стримує, але… Та шкода — ніщо. Укол голкою в долоньку. Троє вампірів-королів з ненавистю споглядали на незвичну смертну. В руках тримали кинджали, нетерпеливо стискали руків’я.

Не пройшло і хвилини, як король наказав темній знаті залишити головну залу. Еріс гордо підняла голову: просити помилування  не збиралась. У вампірку чи у свою іграшку вони не перетворять, як й не вип’ють кров. Рідкісна хвороба, невідома лікарям, забирала життєві сили й Еріс трималась останні роки завдяки лиш магії, а ті безумці, що додумались її вкусити — втікали від рідини, що обпікала горлянку та ставала отрутою.

Магів залишилось небагато. Й то ще одна причина чому вампіри не перетворять її на одну з нижчих, не зможуть підкорити свідомість й не натягнуть струни маріонетки. Баланс між світлом та темрявою давно порушений, але вампіри ніколи не могли опанувати магію. Та й скільки тих обраних носіїв енергії залишилось… На пальцях руки порахувати. Світ повільно вмирав, як хворіла й занепадала Еріс, донька княжича Астарії. Нині замок її у руїнах, темне військо зрівняло його з землею, людей обернули у слуг. Королівства упирів ще скоро й перетворяться в імперію.

— Нарешті пташечці крила обірвали, — прошелестів голос блондина.

Від зверхності у їх поглядах Еріс сплюнула на підлогу. Темноволосий король підійшов ближче. Відблиски металу зброї змусили Еріс зціпити зуби.

— Ти ж знаєш … Моя смерть тобі просто так з рук не зійде, — процідила крізь зуби жінка, — колись прийде та, що знищить ваш союз темних королів! Проклятих правителів!

Вампіри в унісон зареготали. Нестерпний сміх розносився по величезній залі химерним відлунням. Місячне сяйво просочувалось крізь прочинене вікно. То весняна ніч… Сповнена пахощів квітучих дерев та тепла. То її остання ніч. Еріс відчула, як очі запекли. Звичне явище — ознака зміни кольору зіниць. Зазвичай таке траплялось, коли жінка призивала магічні сили.

— Ну-ну, спробуй, — дражнив блондин, — останнє трепетання крил пташечки у спробі польоту, перед тим, як розбитись об землю.

Саме він підійшов першим та взяв змучену Еріс за підборіддя та приставив до тендітного горла лезо.

Декілька темно-фіолетових сфер з’явились у повітрі, але вампіри навіть оком не повели. Вся увага їх прикована до жінки. Пелена напруженої тиші розірвалась приглушеним стогоном.

«Три корони стоятимуть в тіні, і жодне серце не відчує кохання. Кожна весна то надія, то тяжкий вибір й смуток… Довіку вам гнити у смутку й марних сподіваннях».

Вклала всі сили життя у магію, й хоч їй не дали закінчити формулу, зробили собі ще гірше… Смерть Еріс зустріла з блаженною посмішкою на вустах. 

Вона знала: десь по світу бродить її невизнана дочка, якій долею тільки що написали продовжити справу матері. Байстрюків відсилають далеко й вампіри просто так не віднайдуть ту невинну душу. А прокляття, те вже окутало їх плечі чорним саваном.