Розділ 42.

Крижаний вітер вдарив в обличчя, щойно мої черевики торкнулися твердої кам'янистої землі. Сукня кольору ночі, розшита золотими нитками у формі зірок, здавалося зовсім не зігрівала, як і вогонь у судинах. Сила досі не повернулася до мене у повному обсязі, але Троян сказав, що на відновлення треба більше часу. Однак я відчувала, що більше не можна було зволікати. Внутрішній голос шепотів поквапитися, і цього разу я вирішила дослухатися до нього.  

Ми явилися прямісінько до височенних воріт, за якими здіймався величезний і сяючий храм Триглава.

Руки Трояна досі обіймали мене, пригорнувши до грудей. Його серце калатало так само схвильовано, як і моє, а відчуття чогось неминучого здавлювало легені.

Я відчувала внутрішній протест Трояна і його небажання відпускати мене до храму, але ми обоє знали, що відтягувати час марно. 

Князь неохоче опустив руки й відступив на пів кроку підвівши на мене погляд потемнілих очей. Одягнений у все чорне, він немовби зливався з темрявою, але водночас він й був тією темрявою.

— Пам'ятаєш, що я розповідав тобі про угоди? — хрипко запитав Троян, на що я одразу кивнула, ковтаючи клубок у горлі.

— Хай що б вони не запропонували тобі, — почав він і замовк, стискаючи кулаки, — добре подумай, перед тим як прийняти остаточне рішення. 

— Я впораюся, — запевнила я тихо, хоча насправді гадки не мала, як все пройде. — Я відчую, якщо це буде пастка.

— Це і є пастка, Яро, — гірко усміхнувся він. — Просто ти ще не знаєш, де саме захований гачок.

Він ступив ближче й обхопив моє обличчя долонями, змушуючи дивитися йому в очі.

— Послухай мене уважно. Що б вони не запропонували — час, силу, життя, спасіння цих земель — не відповідай одразу. Вимагай часу. Вимагай можливості повернутися до мене.

— А якщо вони не дозволять? — прошепотіла я.

Темрява в його погляді стала майже матеріальною.

— Тоді я прийду за тобою, — сказав він тихо. — Навіть якщо доведеться зруйнувати цей храм камінь за каменем.

Я усміхнулася крізь страх і піднялася навшпиньки, торкаючись губами його щоки.

— Не роби цього, — попросила я. — Світ уже й так майже знищений. Не руйнуй його через мене, не треба, — тихо заблагала.

Він притулився чолом до мого й судомно втягнув повітря.

— Просто повернися до мене, — прошепотів князь, відчайдушно пригортаючи мене до грудей.

Я кивнула, й ще раз наостанок глибоко вдихнула його запах — м'яти і туману.  Потім обережно вивільнила руку з його долоні й зробила крок до воріт.

Магія храму одразу зреагувала — повітря згусло, а за спиною щось невидиме, але непорушне відділило мене від Трояна. Я знала, що далі я маю йти одна.

Не озираючись, я швидко побігла до храму, змагаючись з власним серцем, яке досі протестувало в грудях, воліючи залишитися з Трояном. 

Я повернуся до нього, — пообіцяла сама собі, а тоді зробила те, що мала — увійшла в храм Триглава.

Усередині було надто темно, порівняно з минулим разом, коли зі стін лилося м'яке золотаве світло.

Камінь під ногами був холодний, а тиша — напруженою. Десь в глибині храму повільно, в унісон, забили три серця — не людські, а божественні.

— Ярославо, ти тут... — пролунав голос Триглава одразу з усіх боків.

Я випрямилася, стискаючи пальці в кулаки й глибоко вдихнула.

— Я прийшла, — відповіла твердо.

Тіні зрушилися й повільно відступили, ніби сам храм затамував подих, звільняючи простір у центрі зали.

— З тобою хоче поговорити один з Верховних богів. Род. Він тут, — промовиви Триглав одразу трьома голосами, і моє серце застугоніло.

Світло, яке раптом залило простір, неначе народилося з темряви. Воно було тепле й м’яке, наче перший промінь сонця, що пробився крізь зимові хмари. Воно стікало зі склепіння, огортало камінь, і з цього світла крок за кроком вимальовувалася постать.

Це був чоловік.

Високий, спокійний, з рисами обличчя настільки гармонійними, що на них було важко довго дивитися. Мій погляд ковзав по ньому, не знаходячи жодної вади. Його темне волосся спадало на широкі плечі, немов тінь, а одяг був простим, майже людським — довгий плащ до підлоги, кольору глибокої ночі, під яким вгадувалася постать воїна і когось значно могутнішого.

Та щойно я зустрілася з ним поглядом, то все зрозуміла. 

Це був Род.

Можливо, він був у людській подобі, однак людиною точно не був.

Його очі сяяли золотом.

Не яскравим і не сліпучим. Іншим. Глибоким, живим світлом, у якому було все: початок і кінець, народження і смерть, перший крик немовляти й останній подих старця. Здавалося, якщо дивитися в них надто довго, можна побачити власне життя — ще не прожите, але вже вирішене.

Від нього не віяло загрозою.

Ні гнівом, ні холодом.

Лише силою — такою давньою й всеохопною, що вона не потребувала демонстрації. Я відчула її в грудях, у кістках, у крові — мов саме існування визнавало його присутність.