Розділ 39.

Від зізнання Трояна я ніби завмерла, а разом зі мною завмер і весь світ.

Місячне сяйво, що лилося з вікна, раптом потьмяніло, ніби саме небо затамувало подих, почувши його слова.

— Бог… — мій голос був ледь чутний. — Ти… бог.

Я дивилася на нього й водночас ніби бачила вперше. Темрява навколо нього більше не здавалася просто тінню. Вона слухалася його, жила разом із ним, була його чатиною пульсуючи в такт його серцю. Місяць за вікном спалахнув сріблом, і на мить мені здалося, що його світло тягнеться до Трояна, вплітається в його постать, огортає плечі примарним сяйвом.

— Я — покараний бог, Яро, — промовив він хрипло, із сумом а голосі. — Я приречений на життя у вічній темряві і пустці, допоки істинне Світло не зруйнує прокляття Верховних богів.

Все, що говорив Троян здавалося мені чимось нереальним. Неможливим. 

Він бог.

Бог, якого зіслали на землю. Покараний бог. Проклятий бог. Але водночас він  — той самий Троян, якого я знала. Він той самий чоловік, який порушив клятву заради мого життя.

Він мій чоловік. 

Я пов'язала свою долю з богом, і поки що не могла осягнути цього своїм людським розумом.

— Чому? — вирвалося в мене після кількох довгих і напружених хвилин тиші. — Чому вони тебе покарали? 

Троян опустив голову, а тоді відповів:

— Через кохання. Кохання до смертної жінки.

Мені раптом перехопило подих, а серце застугоніло. В грудях щось неприємно стиснулося, і я побачила, як Троян сумно всміхнувся.

— Тобі не варто ревнувати, Яро, — раптом промовив він, на що я вже хотіла обуритися, але вчасно згадала, що ми з ним пов'язані, і мій чоловік відчуває кожну мою емоцію.

Гаразд, можливо, я дійсно трохи ревнувала. 

— Богам не можна закохуватися? Це заборонено?

— Ні, — спокійно відповів Троян. — Закохуватися звісно можна, але навіть у Божественному світі існують певні правила, які забороняють богам створювати зв'язки зі смертними. 

Тепер, окрім ревнощів я відчула страх. Не через Трояна, який в цю мить здавався надто вразливим, як для бога. Хоча я гадки не мала, чи могли бути боги вразливими. До сьогодні я була впевнена, що боги живуть на небесах і вони невидимі для людей. Я відчувала страх від усвідомлення того, що попри заборони богів Троян все одно пов'язав свою душу зі смертною. Зі мною. І від цієї думки моє серце калатало ще швидше.

— Що було далі? — запитала я, хоча насправді шалено боялася знати відповіді. — Ти порушив заборони? 

Троян негативно похитав головою, а його погляд ніжно ковзнув моїм обличчям. 

— Я закохався, — промовив він тихо й хрипло. — Та пов'язати наші долі ми не встигли. Щойно Верховні боги довідалися про мої походеньки на Землю, вони розшукали її і... вбили.

Його щелепи міцно стиснулися, наче він досі не міг позбутися цього спогаду. Я відчула весь той біль і відчай, які переповнювали його серце. Я ледве не задихнулася...

— Це була вона? 

Портрети, вогняне волосся, могила...

Я згадала її... Здавалося, я знала її...

— Це була Ара? — запитала я.

Троян завмер, а я тим часом встигла пошкодувати про своє запитання. Він заборонив розпитувати про неї, і я вже була готова не почути жодних відповідей, але Троян заговорив.

— Тоді вона мала таке ім'я, — відповів він якось дуже дивно, і його очі замерехтіли фіолетовим сяйвом. — Коли я прийшов на Землю, вона втратила надто багато крові і вже майже не дихала. Я не міг змиритися з її смертю, тому... В ту мить я прийняв рішення віддати їй частину своєї сили, щоб зцілити. Та було надто пізно. Її смертне тіло не витримало надпотужної енергії, яка практично... вбила її. Я хотів дотягнутися до її душі, але не зміг... Вони закрили для мене небо.

Сльози забриніли на моїх очах і в цю мить я ніби опинилася на місці Трояна пропускаючи крізь себе весь біль й агонію, які рвали його серце, шматували нутро.

— Коли я довідався, що її вбили Верховні, я був у гніві. Мені хотілося помсти, і я збирався поквитатися з ними, однак боги передбачили це. Верховні запечатали вхід до Божественного світу й заборонили мені повертатися. Вони наклали прокляття на ці Землі, позбавивши їх Світла і всього живого, окрім тих людей, які тут жили. Їхні життя немовби заморозили, а душі закували, зробивши жителів темними в'язнями Безплідних Земель, обмеживши їхній світ порталами та Крижаною Стіною. І допоки це прокляття не розвіється, доти ці Землі будуть в'язницею. Для всіх нас.

— А як же пророцтво? — запитала я, ковтаючи гіркий клубок й міркуючи над тим, що я б могла звільнити їх. Якби Троян дозволив мені... Якби я все-таки померла, прокляття б розвіялося...

— Невже не можна знищити прокляття? Триглав сказав, що для цього...

— Більше немає значення, що сказав Триглав, — перервав мене Троян кидаючи серйозний погля на стіл. Я простежила за ним і помітила, що чоловік дивився на велику розгорнуту книгу, від якої лилося мерехтливе срібне сяйво.

— Пророцтво змінилося. Тобі варто на це поглянути, — тихо мовив князь, махнувши рукою.