Розділ 38.

Вони теж Безплідні...

Безплідні.

Безплідні.

Це слово на смак відчувалося як щось гірке. Гнітюче. Розпачливе. Невідворотне...

Ні...

О, боги, ні...

Цього не могло бути. Не могло...

Та коли я дивилася довкола, то усвідомлювала, що могло. Це вже сталося.

Ці землі більше не випромінювали життя.

Моє серце здригнулося від болю, а повіки затремтіли від сліз, які полилися з очей невпинними струмками.

Троян поглянув на мене так, наче мої сльози завдавали йому болю, а тоді він просто міцніше обхопив мене руками й звівся на ноги.

— Мені шкода, Яро, — промовив князь стиснувши вуста. — Я не знав, що таке трапиться, присягаюся. Та навіть якби й знав... — моє серце пропустило удар, коли в очах Трояна спалахнуло фіолетове сяйво. Чоловік огорнув нас щільною темрявою, а тоді сказав:

— Я б все одно прийшов за тобою, світло моє. Я б нізащо не покинув тебе помирати.

Я розтулила вуста, вражена його словами. В цю мить я гадки не мала, що сказати. Мабуть, це тому, що моє тіло було виснажене так само,.як і розум. Це тому, що я вже майже відлетіла до найвіддаленіших зірок, але щось змусило мене повернутися. 

Хтось. 

Мій чоловік.

Темний князь Безплідних Земель, який попри заборону богів покинув Землі, якими правив аби врятувати мене. Свою дружину.

Все це нагадувало якусь жорстоку казку, і я все ще намагалася сподіватися, що не все так погано...

Десь поблизу заіржав кінь, а тоді я почула вже знайомий тупіт копит. 

Мабуть Грім прийняв свою тваринну форму, але через щільний кокон темряви я не могла цього бачити. Я лише відчувала тепло, яке линуло від Трояна, коли він міцно тримав мене у своїх руках.

— Нам треба повертатися до Похмурого замку, — тихо промовив чоловік торкаючись вустами мого чола.  — Ти надто ослаблена. 

Мабуть, він мав рацію, бо мої думки ставали все розмитішими і нечіткими. Та все ж я змогла прохрипіти своє запитання.

— А що сталося з жителями на цих Землях? Куди зникли вигнанці? Де Ельза? Мстигор? Мій ба... — я затнулася. Не було в мене більше батька. 

— Безжальний?

— Коли я прийшов за тобою, всі тікали з замку й бігли до північного кордону з Квітучими Землями. Можливо, їм вдалося втекти, перш ніж я обрушив на них цей замок. Перш, ніж життя випарувалося з цих Земель.

Мабуть, моє серце мало б здригнутися, але я не відчула й крихти жалю до своїх, колись рідних людей. Лише розчарування, яке пекучим клубком підступило до горла. 

— Ти мав рацію, коли попереджав про пастку, — зітхнула я, відчувши, що мої повіки поважчали. — Всі вони хотіли лише моєї крові, щоб зруйнувати портали й вдертися на наші Землі. Безжальний хотів убити всіх темних, а потім захопити родовища.  Золото... От чим хотів заволодіти цей чоловік.

Навіть крізь темряву я відчула, як Троян стиснув вуста й розчаровано з відразою буркнув:

— Ці люди... Вони завжди були і будуть ласими до багатства і розкоші. Марно сподіватися, що з віками щось зміниться. 

Я хотіла була запитати, що він мав на увазі під словами "ці люди", адже з його вуст це прозвучало надто дивно, і можливо, трохи грубо. Так, наче він вважав людей (усіх без винятку) найбільшим злом. 

Та я не запитала. 

Раптом Троян притиснув мене до себе й звелів глибоко вдихнути. Щойно я це зробила, як ми зірвалися і почали стрімко летіти в бездонне урвище. Цього разу політ був набагато тривалішим. Ну або мені так здалося, бо я, мабуть, на трохи втратила свідомість.

Коли ж отямилась, то зрозуміла, що лежу на чомусь м'якому, вочевидь ліжку. 

Я одразу впізнала покої князя, де єдиним джерелом світла було місячне сяйво, яке лилося з величезного вікна. 

Я поворухнулась і відчула на собі м'яку теплу ковдру, а коли спробувала підвестися, збоку загуркотів голос Трояна:

— Не вставай, люба. На твоє відновлення треба більше часу, ніж кілька годин.

Він був поруч. Сидів просто біля мене, але чоловік настільки злився з темрявою, що я не одразу його помітила. Його чорна сорочка була розстібнута на кілька гудзиків, наче йому було спекотно. Темні пасма волосся спадали на обличчя приховуючи від мене, його половину.

Коли я зазирнула під ковдру, то побачила на собі чисту білу нічну сорочку. Спіднє вочевидь, на мені теж було нове, хоча я не пам'ятала коли переодягнулася. Можливо, це зробили служниці, а може мій чоловік. Зараз я не хотіла цього знати.

Мене більше турбував Троян і наслідки того, що він зробив задля мого порятунку. 

Я досі не могла отямитися від усіх тих жахливих подій, і не могла повірити, що Земель вигнанців більше не існує. Тобто, життя на них, як такого, що я бачила раніше...

Я відчувала провину за те, що сталося. Але водночас, я раділа, що Безплідні Землі залишилися недоторканими військом Безжального та Мстигора. Їхні плани було зруйновано, як і Землі. І тепер нам потрібно було думати, як усе виправити.