Розділ 37.

Я пливла назустріч світлу, ніби не маючи тіла, і не відчуваючи болю. Я стала невагомою, піднімаючись до небес так високо, що бачила справжні сяючі зорі. Вони немовби гукали мене, ваблячи своїм яскравим світлом.

Мене огорнуло суцільне тепло. М'яке. Справжнє.  А потім... Я відчула чиюсь присутність.

Сильну. Непохитну. Таку знайому, що серце, якого наче вже не було, здригнулося.

— Не смій… — низький, майже благальний голос розрізав тишу, мов клинок. Я не знала, звідки він лунав, але відчувала його усією душею. 

— Не смій знову покинути мене, Яро. Будь ласка, повернися. Повернися... — знову й знову лунав в моїй голові голос, який здавався мені до болю знайомим.

Я спробувала відповісти, але в мене не було тіла. Не було ні обличчя, ні рота, яким би я змогла мовити бодай слово. Це мені не сподобалося 

Мене огорнула паніка. Шалена. Я одразу сповільнилась, бо шлях до зірок більше не здавався чимось правильним чи необхідним. Я зупинилася. Зависла у повітрі наповненому темрявою і раптом відчула, що не можу так просто відпустити себе, щоб злитися з зірками. 

Було щось, якась невидима, але дуже потужна сила, яка утримувала мене на місці не відпускаючи.

І в одну мить світло ніби згустилося й почало набувати форм. Тепло стало дотиком — міцним, владним, від чого мене різко потягнуло вниз, ніби хтось схопив за саму душу й рвонув назад.

Біль повернувся разом із першим подихом.

Я різко вдихнула — так глибоко, що в грудях запекло й завібрувало. Повітря було холодним, майже крижаним,  наповненим запахом інею та грози. Під повіками сіпнулося слабке світло, і я крізь біль змусила себе розплющити очі.

Переді мною був він.

Темний князь стояв на колінах тримаючи мене на руках, ніби я важила не більше за пір’їну. Його плащ розстилався по замерзлій підлозі, погойдуючись від вітру, а темрява довкола нього жила власним життям — клубочилася, дихала.

Коли я поглянула в його очі, мої груди болісно запульсували. 

О, боги... Очі Трояна немовби палали сріблом і чорнотою водночас. Це лякало, але й заспокоювало. Лише одна його присутність заколисувала, ризикуючи знову відправити мене у відключку.

— Трояне… — його ім’я зірвалося з вуст слабким шелестом.

Щелепи князя стиснулися, і на якусь мить він заплющив очі, немовби не міг більше дивитися на мене. 

Коли він знову поглянув мені у вічі, його погляд пом'якшав.

— Яро... — його голос звучав тихо, та очі були переповнені емоціями. Зараз в його темних безоднях нуртувала лють.

— Вони розплатяться за те, що скоїли з тобою, — пообіцяв він ні на мить не жартуючи. — Вони гадки не мають, кого розгнівали.

Перед моїми очима немов яскравий спалах промайнуло все, що сталося раніше: розмова з Ельзою, лукава посмішка Мстигора, безжальний план батька...

А тоді моє рішення — кров...Багато крові.

Обручка...

О, боги... Лише тепер я відчула її вагу...

Палець пульсував, ніби крізь нього проходив струм. Срібло неначе зрослося зі шкірою, випромінюючи тьмяне сяйво, що перегукувалося з темрявою навколо князя.

— Я думала… — слова давалися дуже важко. — Думала, що помираю.

— Ти була за крок від цього, — його голос затремтів, хоч він і намагався цього не показувати. — Ще мить — і я не встиг би. Ще мить — і я б знову тебе втратив.

Він підніс моє закривавлене зап’ястя до своїх вуст і легенько подув на нього повітрям. Кров більше не текла, а глибока рана затягувалася просто на очах, залишаючи по собі лише тонкий блідий слід.

— Як ти...це зробив? — тихо запитала я змагаючись зі слабкістю, яка досі наповнювала моє тіло. Мабуть, я втратила забагато крові...

Очі Трояна ніжно ковзнули моїм обличчям, а вуста обережно торкнулися блідого шраму.

— Я можу зцілювати рани, — просто відповів він, наче це його вміння зовсім нічого для нього не означало.

— А що ще ти вмієш робити?

— Багато чого.

Я посміхнулася, або принаймні зробила спробу посміхнутися. 

Мабуть, мені потрібно буде багато про що його розпитати. Але все це — потім. Зараз мене цікавило інше.

– Як ти мене знайшов? — запитала я. — Хіба тобі не заборонено покидати Безплідні Землі?

Троян завмер. Його губи стиснулися, а щелепи напружились, та попри це, за якийсь час чоловік знову заговорив.

— Зв’язок спрацював, — тихо сказав він. — Коли ти одягнула обручку, я відчув... геть усе.  Твій біль, жаль, безпорадність, страждання. Бляха... Я не міг залишити тебе тут помирати. Я просто не міг, — його голос зірвався, а чоло притислося до мого чола.

Я повільно кліпнула, намагаючись зібрати думки.

— Але ти казав, що тобі не можна...

— Знаю, — буркнув Троян.

Його холод і моє тепло сплелися дивним, правильним чином. 

— Але тепер це вже не має значення.