Розділ 36.

Я зціпила зуби, щоб не закричати, коли різкий і пекучий біль вжалив моє зап'ястя. Я відчула його надто гостро, але не зупинилася. 

Поріз був глибоким.

Краплі впали на кам’яну підлогу й розплилися темними плямами, вбираючись у тріщини між плитами.

Я притиснула зап’ястя до каменю, змушуючи кров текти швидше.

— Так, — прошепотіла я. — Тільки так я покладу всьому кінець.

Я заплющила очі і голова закрутилася ще дужче. Світ почав хитатися, ніби підлога повільно пливла кудись убік. У вухах зашуміло, серце забилося ривками — то прискорюючись, то знову завмираючи.

"...кров рікою поллється від тендітних зап'ясть..."

Я згадала слова з пророцтва, коли знову наважилась розплющити очі, але замість ридань, з мого горла вирвався гіркий сміх.

О, боги... То мені таки не вдалося втекти від власної смерті? Отже, всі ті жахливі слова виявились моєю долею?

Смішним виявилось те, що я помру не від рук темних, чого я боялася від початку. Я помру з власної волі. 

Що ж, можливо, моя смерть стане порятунком для Безплідних Земель? Можливо, у пророцтві йшлося саме про це?

Я вже нічого не могла збагнути... Мої думки плутались, а кров все витікала заляпуючи багряною плямою підлогу.

Я трохи поворухнулася, відчувши щось тверде в кишені плаща.

Це була обручка, яку мені довелося зняти, щоб Ельза не довідалася про мій шлюб з Трояном. 

Я слабо всміхнулася, усвідомивши, що хоча б цю таємницю зможу забрати з собою в могилу.

Тремтячими пальцями я дістала з кишені срібну обручку й поглянула на неї з неприхованим жалем.

Мені було до біса шкода, що в нас з Трояном виявилось так мало часу. Моє серце розривалося від думки, що я більше ніколи не побачу свого чоловіка, ніколи не торкнуся його і ніколи не почую його низького голосу. 

Шкода, що я із запізненням усвідомила, що Троян був єдиною людиною, яка по-справжньому про мене дбала. Він кохав мене... Захищав...  

Мій Темний князь, якому я так ніколи й не зізнаюся в своїх почуттях. 

Від цього чомусь стало дуже гірко...

— Я не повернуся, Трояне, — схлипнувши, я провела пальцем по гладенькій обручці. Срібло було теплим, а мої думки розсіяними. 

В якусь мить, немовби бажаючи хоча б перед смертю стати ближчою до свого чоловіка я несвідомо, або може, свідомо, одягнула обручку на палець. 

Так. Саме тут і було її місце. 

Здалося, що в цю мить метал обпік мого безіменного пальця впиваючись аж у кістку. Я здригнулася від болю, коли обручка спалахнула срібнии сяйвом й врізалася в мою шкіру розпеченим болем.

Десь над головою пролунав гучний гуркіт грому, від якого стіни замку здригнулися, здіймаючи пил.

Кров, яка багряною плямою розтікалася по підлозі, різко спалахнула перетворившись на яскраві язики полум'я.

Я відсахнулася від вогню так швидко, як тільки могла. Позадкувавши, я відчула як моя спина уперлася в холодну стіну, потягнувши за собою струмінь вогню, який здіймався прямо з моєї крові.

Я не могла зрозуміти як це сталося. Мені досі не вдалося відчути в жилах силу, але вона була. Тапер я це бачила на власні очі...

Потім я почула налякані голоси вартових і важкі кроки, які наближалися до грат темниці. 

— Що за чортівня? — заволав один із них, нажаханим голосом.

Через полум'я і дим я не могла розгледіти їхніх облич. 

— Та тут все горить! Пожежа! Пожежа!

— Поклич когось на поміч, а я витягну її з вогню! – знову почувся голос, проте трохи інший, надто хрипкий. 

Грати розчахнулися з оглушливим скрипом і за якусь мить, біля мене опинився молодий срібноволосий чоловік в смарагдовому однострої. Він нагадував вартового, але водночас і ні. В його потемнілих очах бринів страх, коли він щосили кинувся мене підіймати. 

— Ну ж бо, Яро! Нам треба тікати! — промовив чоловік підхопивши мене під руками й звівши на ноги. Я заледве могла на них втриматися.

— Я не можу, — прохрипіла я, мало не впавши йому на груди. Сили покидали мене з кожною краплею крові, яку поглинав вогонь.

— Ти не можеш йти? Скажи мені! Поглянь на мене! — практично вимагав незнайомий голос змушуючи підвести голову. Срібне сяйво його очей таки зуміло привернути мою увагу.

— Я слабка, — пробелькотіла тихо. 

— От чорт! — вилаявся незнайомець міцніше притиснувши мене до себе. — Я повинен був раніше до тебе дістатися! Тепер він мене вб'є, Яро! Якщо я не витягну тебе з цього пекла, він знищить весь світ! Ну ж бо, тримайся! Ми повинні забиратися звідси, щоб я знову зміг прийняти подобу коня, — прогуркотів чоловічий голос, перш ніж я зависла у повітрі. 

— Коня? Мені що, це мариться?

— Хотів би я сказати — так, але ні, — задихано мовив чоловік, а тоді лагідно додав, — не бійся, Яро. Це я — Грім. І я повинен витягнути тебе звідси.

Мабуть, я таки померла, бо цей мужній чоловік аж ніяк не був схожим на коня. Хіба що колір його волосся нагадував колір гриви Грома... Можливо, ще очі. Але все решту...