Розділ 35.

Сонячне проміння мляво пробивалося крізь тонку шпарину в стіні, яка виявилась крихітним віконечком попід височенною стелею.

Я лежала на холодній підлозі, квола і ослаблена, нездатна ні поворухнутися, ні зібрати думки докупи.

Голова паморочилася. Серце ледве билося в грудях, сповільнившись так сильно, що я майже не відчувала його ударів. 

Терпкий присмак зілля, яким напоїли мене вартові, досі обпікав горло зсередини.

Я спробувала вдихнути глибше — і тіло здригнулося від гострого болю в ребрах.

Моя сила зникла.

Її не існувало. Ні слабкого тепла під шкірою, ні пульсації під пальцями.

Нічого...

Я розгублено провела долонею по зап’ястях й розпачливо зітхнула. Там, де ще кілька годин тому пульсував вогонь, тепер була лише шкіра. 

— Ні… ні-ні-ні… — прошепотіла я самій собі, бо не могла більше кричати.

Зілля, яке силою залили мені в горло, працювало збіса добре, забираючи не тільки мою силу, але й думки — вони розтікалися, наче чорнило по воді. Кожна думка тягнула мене за собою в інший бік.

Троян мене попереджав…

Моя сестра стала чужою...

Мстигор хоче моєї крові…

А батько...

Його голос немовби звучав десь поруч...

Змішані фрази, уривки голосів, клапті образів.

Я обхопила голову руками, притиснувши пальці до скронь, бо здавалося, що мозок зараз витече крізь череп.

Повітря було важким і холодним, але шкіра палала — чи то від страху, чи то від зілля.

В очах миготіло світло від смолоскипів. Воно тремтіло, наче мої думки.

"Завтра на світанку ми з нею покінчимо."

Від згадки про ці слова мені засудомило в животі. Я скрутилася, сівши і сперлась спиною об стіну. Камінь був шорсткий, холодний і вологий. Він ніби всотував у себе мою енергію. Моє життя.

— Треба… думати… — прошепотіла я, але думки вислизали, як риба з рук. — Треба… щось робити…

Я торкнулася каменю під собою, ніби намацуючи хоч якийсь залишок сили, але це було марно. Навіть болю, що раніше викликав жар всередині, тепер не було. Все, що я могла — тремтіти й задихатися.

За якийсь час я почула шум, і крізь туман безладних думок, до мене долинули чиїсь важкі кроки.

Я розплющила очі й втупилась в металеві грати, за якими зупинилася чиясь постать.

Мені здалося, що в цю мить моє серце ворухнулося гучніше, і на якусь мить я припинила дихати.

По той бік грат, абсолютно нерухомо стояв мій батько — Всеволод Безжальний.

На ньому був парадний одяг — той самий, у якому він з’являвся лише тоді, коли планував щось по-справжньому важливе й небезпечне.

На широких плечах лежав важкий плащ насиченого золотавого кольору, ніби витканий зі світла. Тканина переливалася при кожному русі смолоскипів, але вона була такою ж холодною, як людина, що її носила.

Під плащем виднівся довгий камзол, густо вишитий золотими нитками. Візерунки нагадували стрімкі лінії полум’я, проте замість тепла від них віяло металом.

Високий комір різко окреслював його шию, приховуючи жорсткі складки шкіри — сліди років та постійної напруги.

Від широкого шкіряного пояса звисав меч — у піхвах, інкрустованих жовтим металом. Він був не для краси. Я добре знала. Батько ніколи не носив зброю просто так.

Світло смолоскипа падало на його голову, виокремлюючи чітку залисину, яка ще більше підкреслювала різкість його рис. Колись світло-русе волосся тепер було попелястим і рідким на маківці — залисина створювала відчуття, що він став ще холоднішим, суворішим. Чужим.

Але найбільше мене вразили його очі. Вони були крижаними. Блідими, як зимова крига, що не тане навіть під сонцем.

В його погляді не було ані краплі вагання. Ані тіні батьківської любові. Лише холодний розрахунок. І щось безжальне, глибоке, мов бездонна прірва.

Він дивився на мене так, ніби я була не його дочкою, а ресурсом.

Інструментом.

Кров’ю, яку він мав право використати.

Його губи злегка стиснулися, коли він нахилив голову, оцінюючи мій стан. Та замість жалю, він виказував лише роздратування.

— Ну і як воно жилося поруч з темними? — запитав він різко, наче допитував якогось злочинця, а не розмовляв з понівеченою донькою.

Від його докірливого тону серце ледве не розірвалося.

Я похитала головою, бо більше не мала сили виправдовуватися чи захищати темних. Все одно це вже не мало значення. Мене ніхто не чув.

— Видно, дуже добре, якщо ти вирішила обрати їхню сторону, але це ненадовго, ти ж про це знаєш?

Я намагалася не скривитися, щоб не виказати болю, який все сильніше стискав за горло.

— На світанку ми отримаємо від тебе те, що хотіли — твою кров, а потім..

Здавалося, що батько отримував якесь задоволення розповідаючи мені про мою неминучу смерть, і найгіршим було те, що я не могла нічого вдіяти. Не могла дати відсіч.