Розділ 34.

Ельза дивилася на мене так холодно, що по хребті промайнув мороз і моя шкіра по-справжньому вкрилася мурахами. Її погляд став гострим і вичікувальним.

— Яро?

Вона звузила очі й поглянула на мене з небаченою раніше рішучістю.

Я ковтнула повітря і обережно мовила:

— Звісно, я частина сім’ї. Просто… Просто я була там, і я знаю те, чого не можете знати ви.

Ельза не відреагувала одразу. Тиша розтягнулася між нами стаючи ще напруженішою. Сестра дивилася на мене так, ніби намагалася проникнути в мої думки й видерти з них щось сховане, заборонене.

— Те, чого не можемо знати ми, — повторила вона повільно, кожне слово вимовляючи так, ніби на смак відчувала отруту. — Ти зараз говориш, наче чужа. Наче ти давно не з нами, а з кимось іншим.

Я мимоволі здригнулась.

Енергія знову тихо завібрувала під шкірою, і я сховала руки під стіл, аби вона не помітила цього.

— Ельзо, я не чужа, — прошепотіла я. — Просто після того, що я пережила, я вже не можу бачити світ так, як раніше.

Вона не повірила.

Це було видно по тому, як її губи скривились, а блакитні очі потемніли.

— Ти кажеш, що темні невинні. Що це хтось інший нас атакує. — Вона підвела підборіддя, її голос став гострим, мов лезо. — Але скажи тоді: чому саме ви — ти і Темний князь — були біля порталу в той день? Торговець вас бачив. Він описав, як ви поводилися. Як він до тебе звертався і як нервував. Чому, Яро? Що між вами було?

Серце гепнуло в груди так сильно, що подих сперло. 

Клятий торговець виявився бісовим зрадником, і я була впевнена, що Троян цього не знав. 

— Н-нічого… такого, — видихнула я, втупившись у чашку, намагаючись приховати тремтіння голосу. 

Потім, аби потягнути час й вигадати, як мені викрутитись з цієї ситуації я припала вустами до чашки швидкими ковтками випиваючи все до останньої краплини.

Ельза різко відкинулася на спинку дивана, схрестивши руки на грудях. Смарагдові камені на її корсеті спалахнули холодним світлом, ніби відображаючи її настрій.

— Ні. Щось було. Я це бачу. Яро, ти приховуєш від мене правду.

— Я нічого не приховую! — занадто різко сказала я, і порцеляна під пальцями ледь чутно дзенькнула.

— Ти приховуєш все, — прошипіла вона. — Ти прийшла сюди, до мене, з чужими очима, в чужому одязі, захищаючи ворогів! Тих, хто за останні місяці вирізав три наші поселення.

Моє дихання урвалося.

— Темні цього не робили… — почала я, але вона ударила долонею по столику так, що чай з її чашки розхлюпнувся на стіл.

— Не бреши мені!

У її голосі було стільки болю, стільки злості — що мене на мить скувало.

Я бачила її такою лише одного разу — у день, коли померла наша мати. 

Згадка про це, змусила моє серце здригнутися.

Її понівечене тіло знайшли у лісі два з половиною роки назад. Батько сказав, що її вбили темні, хоча жодних доказів в нього не було. Він просто це знав, і саме з того дня наша ненависть до них стала неосяжною. І, мабуть, я б і далі вірила, що всі наші біди від темних, якби не опинилася по той бік Стіни.

Тепер, коли я пов'язала свою долю з Трояном, і коли він запевнив, що темні не можуть покидати Безплідні Землі, я не могла ігнорувати його слів. 

Я йому вірила. Я знала, що він сказав правду.

Але Ельза... 

Ельза не хотіла цього приймати.

— Темні зачарували тебе, Яро. Ти потрапила під їхній вплив, і саме тому верзеш такі нісенітниці.

Вона зробила крок до мене — повільний, обережний, ніби я була дикою твариною, яка могла вкусити.

— Ельзо, все не так… — видихнула я, але не знала, що сказати. Не знала, як донести до неї правду й змусити повірити.

— Ти… — вона ковтнула повітря, немов боялася власних слів. — Ти зрадила нас?

Моє серце немов провалилося у прірву.

— НІ! — вигукнула я, але й сама почула, як розпачливо це прозвучало.

— Тоді доведи, — прошепотіла Ельза, і в її погляді спалахнула небезпечна рішучість. — Доведи мені, що ти на нашому боці. Розкажи все, що тобі вдалося довідатися про князя.

Вона ступила ще ближче і моє серце застугоніло. 

— Бо інакше… — її голос став тихим, майже ніжним, але від цього ще страшнішим, — я буду змушена сприймати тебе не як сестру, а як загрозу.

Слова Ельзи були надто жорстокими, і я вже відкрила рот, щоб вкотре запевнити її в тому, що я — не загроза, як двері різко розчахнулися. 

Ми обоє здригнулися, коли у покої ступив високий, кремезний  чоловік із широкими плечима та гострим як лезо, поглядом. Світло, яке лилося з вікон упало на нього, підкресливши різкі лінії вилиць і суворий погляд, яким він мене нагородив.

— Мстигоре? — ім'я, яке промовила Ельза, немовби обпалило мої нутрощі, бо я щойно вперше побачила чоловіка, з яким повинна була пов'язати свою долю.