Розділ 32.

Світ немовби розірвався навпіл.

Одну мить назад мене огортала знайома холодна темрява Безплідних Земель, а вже наступної миті все змінилося. Це сталося так різко, що я забула, як дихати.

Світ під нами немов розквітнув.

Тепло.

Перше, що я відчула, було саме воно. М’яке, живе, приємне тепло, яке огорнуло шкіру, неначе хтось накрив мене теплою ковдрою після довгого холоду. 

Грім легкою ходою вийшов з порталу, ніби сама земля під його копитами стала м’якшою, а потім... мене засліпило яскраве світло.

На якийсь час я навіть була змушена заплющити очі, які вже сльозилися. Я вже й забула, яким яскравим був світ. Світ, який омивало справжнє, гаряче сонячне проміння.

Його золотаве тепло лилося з неба даруючи справжнє життя, навідміну від блідого світла місяця, що височів над Безплідними Землями, не даючи достатньо ні світла, ні надії.

Проміння, що пробивалося крізь листя дерев, створювало на землі мерехтливі плями світла. І сама ця гра світла — жива, тепла — викликала мимовільне тремтіння у грудях.

Коли мої очі звикли до світла, і я роззирнулася, перше, що я побачила була ...зелень.

Вона була скрізь.

Густа соковита трава була просто під копитами Грома, і він, не соромлячись радо її топтав. Навколо нас росли високі, розлогі дерева, з темно-смарагдовим листям, яке тихо шелестіло від подихів вітру. Навіть повітря тут пахло по-іншому. Вологістю, землею, квітами, хвоєю...

О боги! Тут пахло життям. Тут і було життя, та я, здається, вже почала про це забувати.

Я сумувала за світлом. 

Мабуть, по-справжньому цінувати світло міг лише той, хто пізнав темряву...

Я вдихнула цей запах так глибоко, що запаморочилося в голові. Контраст був приголомшливим.

Ще мить тому ми були в мороці, в оточенні блідих каменів, холоду і мертвої тиші, а тепер я сиділа на коні серед смарагдового лісу, де дзижчали комахи, співали птахи, а в повітрі витав справжній аромат життя. 

Моє серце в грудях схвильовано загуркотіло, не знаючи, як реагувати на таку різку зміну.

Здавалося, що самі легені, які звикли вдихати холод і пил, тепер вчилися дихати заново.

— Ну, — почувся позаду мене голос Деяна, який стояв біля порталу й чекав. — Вітаю в Ельмірі, князівно. У нас тут трохи тепліше, ніж на Землях вашого чоловіка, тому можете зняти з голови каптур, бо сонце може добряче насмалити в голову.

Я здригнулася, коли він згадав про мого чоловіка, і моє серце стиснулося від жалю, що Троян не міг вирушити зі мною. Він не міг бачити цю красу і це світло, якого так не вистачало Безплідним Землям.

— Так, — погодилася я, зітхаючи і знімаючи каптур з голови. — Тут усе по-іншому.

Грім тихо заіржав,  наче радів сонцю й теплу не менше за мене.

Я обережно погладила його по шиї. Під моїми пальцями шерсть була тепла, як і мало бути в тварини, яка завжди була в русі. На Безплідних Землях усе здавалося...холодним. 

Там була зима, а тут, на Землях Вигнанців, квітнуло гаряче літо. 

Поглянувши на свій довгий плащ,  шкіряні штани і черевики, я важко зітхнула. 

Чому мене ніхто не попередив, що на Землях Вигнанців інший клімат? 

— Ходімо? — запитав Деян, поправляючи свій подертий плащ, який тут здавався таким же недоречним як і мій. — Смарагдовий замок недалеко. Але нам краще не зволікати. Ваша сестра вже зачекалась, — додав чоловік, і в моїх грудях щось обірівалося.

Я перевела погляд назад — на портал. Стрічка срібного сяйва мерехтіла між стовпами світла, за якими панувала вічна ніч.

Але там, за тим сяйвом, був Троян — і він пообіцяв дочекатися мене.

Моє серце стислося так сильно, що стало боляче. Я притисла руку до грудей, перш ніж воно вгомонилося і сповільнилося.

Я повернуся.

Я пообіцяла.

Я мусила повернутися.

Хоч би скільки тепла й світла було тут, думка, що він залишився там у темряві, була найяскравішою зі всіх.

Я вирівнялася в сідлі, намагаючись зібратися.

— Веди, — тихо сказала я Деяну. — Я готова.

І Грім рушив уперед, занурюючи нас у глибину зеленого лісу, де світло й тіні танцювали на неслухняному листі дерев.

Деян ішов попереду, впевнено ступаючи знайомою стежкою, а Грім спокійно крокував за ним. Кожен його рух був легким, неначе тутешнє тепло проникло йому під шкіру й розслабило після довгих років проведених у холоді.

Ліс поступово рідшав, і за кілька хвилин перед нами з’явилася дорога, вимощена блискучим каменем.

— Це Північний шлях, — пояснив Деян, не озираючись. — Ним до міста входять тільки торговці. Зараз тут досить тихо, але вранці тут буває справжній хаос.

Я уважно оглядала все навколо — кожен камінь, кожну гілку, що хиталася від вітру.  Цей світ був іншим. Чарівним. Магічним. Здавалося, що навіть Квітучі Землі не мали стільки світла, зелені і барв.