Розділ 27.

Я стояла перед високим дзеркалом, і моє відображення здавалося мені чужим. Ніби я дивилася на когось, ким ніколи не була, і ким от-от повинна була стати.

Весільна сукня, яку принесли мені служниці була настільки довершеною і легкою, що я ледве відчувала її на тілі. Тканина світилася м’яким сріблясто-білим сяйвом, ніби її виткали з місячного світла. На рукавах тягнулися тонкі прозорі візерунки, які вигадливо перепліталися між собою утворюючи сузір’я. Коли я рухалася, вони міняли відтінок від білого, до ніжно-синього і майже фіолетового.

Ця сукня була ідеальною, і я була щиро здивована, коли одна зі служниць випадково обмовилась про те, що нарешті ця сукня дочекалася істинної нареченої.

Я подумки зробила собі помітку, запитати про це в Трояна пізніше.

На моїх грудях блищав вишитий знак місячних фаз — перехід від тонкого серпа до повного кола. Срібна нитка була холодною на дотик, коли служниця поправляла її, щоб та сиділа ідеально.

На талії мені зав’язали тонкий срібний пояс із маленькими підвісками. Вони тихенько дзенькали з кожним моїм подихом, немовби відраховуючи секунди до тієї миті, коли моє життя зміниться назавжди.

Волосся мені залишили розпущеним. Служниці вплели між пасмами срібні нитки, і тепер, коли я повернула голову, вони мерехтіли, мов зірки, сховані у моєму волоссі.

Я виглядала надто урочисто. Надто небезпечно. Надто багатообіцяюче. І від цього мені ставало ще тривожніше.

Я вдихнула, намагаючись заспокоїтися, але замість цього груди стискало солодке, тепле хвилювання.

— Пані, вже час, — тихо промовила старша служниця й торкнулася мого плеча.

Я кивнула, хоча ноги раптом стали важкими, мов колоди. Набравши в легені більше повітря, я заледве змусила їх рухатися.

Коли ми вийшли в коридор, я помітила, що всі факели замінили блакитним полум’ям. Воно не гріло, але освітлювало шлях дивним примарним сяйвом. Здавалося, що я йду не замком, а між двох потоків туманної річки.

Слуги йшли попереду й позаду, несучи срібні ліхтарі з напівпрозорими каменями всередині. Їхнє світло падало на сукню, і мені здавалося, що я сама світилася — ніби стала частиною цього світу Трояна, частиною ночі.

Крок за кроком я відчувала як моє серце билося так сильно, що мене трохи хитало.

Я боялася не церемонії. Я боялася, наскільки сильно мене тягнуло до князя, і я страшенно хвилювалася від власних почуттів.

Ми вийшли з Похмурого замку через двері, яких я раніше не бачила. Здавалося, що вони вели на задній двір, де мені ще не доводилося бути.

Я була вражена і схвильована, коли ми підійшли до високих воріт, яких, здавалося, не відкривали віками. Масивні кам’яні стулки зрушилися з глухим, древнім звуком, ніби в цю мить прокидався справжній велетень.

Та щойно ворота відчинилися, і я  побачила Місячний Храм, мені перехопило подих від захоплення.

Він здіймався над землею так, неначе його збудували з самого світла. Білі стіни мерехтіли, вловлюючи кожний відблиск місяця, що здіймався високо над нами. Високі колони були товстими й водночас витонченими,  нагадуючи стовбури дерев зроблені з холодного сяючого каменю.

Доріжка до Храму була вистелена бруківкою з темного обсидіану, що відбивала мою фігуру, ніби я йшла по чорному небі.

А вдалині, біля входу до храму я побачила... Трояна. Свого майбутнього чоловіка.

Він стояв і дивився  на світ так, ніби сама ніч схилялася перед ним. Його погляд ковзнув до мене — і світ, здається, повністю зник.

Слуги продовжили рух, а я, ловлячи ритм власного серця, зробила крок уперед.

Я йшла до нього. У весільній сукні, що світилася, немов зоряне небо.

Наречена Темного князя, яка невдовзі стане його дружиною.

Я зробила ще один крок, і хвилювання, яке стискало груди, нарешті прорвалося, змушуючи подих збитися.

Це вже був не страх. Це було очікування. Небезпечне. П’янке.

Троян чекав мене біля входу до Місячного Храму, і виглядав...небезпечно красиво. Неначе сам бог постав переді мною у людському вигляді.

Його одяг був створений у тому ж стилі, що й мій. Я впізнала сріблясту нитку, таку ж, яка блищала на моїх рукавах та на грудях. Але на відміну від мене, вся тканина на ньому була чорна. Глибока безодня чорного, у якій губилося світло.

На його сорочці виблискували сріблясті візерунки утворюючи розсип зірок. Вони ледь помітно пульсували, неначе відгукувалися на його подихи. Біля коміра був вишитий місяць — не повний, який висів у небі цієї ночі, а гострий, витончений, мов кинджал зі світла.

Штани Трояна були таких же тонів, чорні, як глибока ніч, але по боках, уздовж швів, йшли тонкі срібні лінії — мов стежки світлячків у темному лісі. Вони світилися щоразу, коли він рухався.

Його волосся спадало на плечі, трохи розтріпане нічним вітром. В темряві воно виглядало ще чорнішим, ніж зазвичай. А очі…

Вони світилися глибоким темно-фіолетовим сяйвом, від якого я мимоволі затримала подих.

Мій наречений воістину мав неймовірний вигляд. В цю мить він здавався не лише моїм захистом, але й небезпекою.