Розділ 26.

Через десять хвилин я увійшла в покої князя вимита, й одягнена в білу нічну сорочку, яку мені принесли служниці, вочевидь, для сну.

Тільки спати знову було ніколи. Моя сестра хотіла зі мною зустрітися, хоча до цієї миті я гадки не мала, що їй відоме моє місце перебування.

Та, хай там як, сестра в мене була одна. І якщо вона хотіла зустрітися, отже справи були дійсно серйозні.

Троян стояв біля каміна й задумливо дивився на полум'я, яке облизувало сухі поліна. Коли він помітив мене, його погляд одразу змінився від замисленого до схвильованого. 

Він ковзнув очима моєю фігурою — біла нічна сорочка, мокре волосся, ще тепла шкіра після купальні. Я знала, що виглядаю втомленою, але не бачила, наскільки виразно це читається у його погляді.

— Я готова, — сказала я, намагаючись звучати впевнено. — Де він? Той торговець. Я хочу почути все сама.

Троян не рухався. Навіть не кліпнув.

— Ти нікуди не підеш, — промовив він тихо, але в цьому спокої була чиста сталь.

Я зупинилася, немов ударившись об невидиму стіну.

— Перепрошую? Це моя сестра.

Він зробив крок до мене, і відстань між нами одразу скоротилася. Сила, яку випромінював князь лякала.

— Ти не можеш просто взяти і піти, — відповів він, зазираючи мені просто в очі. — Це небезпечно. На тебе і так полюють. Це може бути пастка! 

Я відчула, як у грудях наростає роздратоване пульсування.

— Трояне, але вона моя сестра! І їй, вочевидь, потрібна допомога. 

— Ти не знаєш цього напевно, — перебив він занадто різко. — Звідки вона взагалі дізналася, що ти тут? 

— Я не знаю, Трояне! — крикнула я у відповідь. — Може, від того самого торговця, який обіцяв тримати язик за зубами! Яка в біса різниця?

Його щелепа напружилася. Я бачила як він сердився, і як боявся. І саме це вибивало з-під ніг ґрунт.

Я підійшла ближче.

— Я повинна її побачити, Трояне, — промовила трохи м'якше, ніжніше.

Він знову сіпнувся — ледь помітно, але я побачила.

— Ні, — повторив він хрипло. — Я не дозволю тобі туди йти.

— Ти мені не батько, щоб забороняти!

Його очі спалахнули темно-фіолетовим.

— Дякувати богам! — процідив він. — Але я не можу відпустити тебе саму, — похитав головою князь пом'якшивши тон. — Проте й піти з тобою  я не можу, — в його очах промайнув жаль. Щирий. Болісний. А тоді почулося важке зітхання.

— Я не можу покинути Безплідні Землі, тому що тоді я порушу клятву, яку дав колись богам. Та я навіть військо не можу відправити з тобою, через кляті обітниці! І це просто абсурд відпускати тебе одну на ворожі землі!

— Ти казав, що вигнанці твої союзники.

— Бо я справді так вважав. Але це було до зустрічі з тобою. Тоді я не знав, що ти повинна була вийти заміж за Мстигора, аби твій батько мав змогу об'єднати війська проти мене. Але ти, якимсь істинним дивом потрапила сюди, до мене, і твоя сестра практично вийшла заміж замість тебе. А тепер вона хоче зустрітися – і це дивно, Яро! Це небезпечно! Все, що пов'язано із Землями Вигнанців – ризик! Вони володіють потужною магією, і хто зна, як вони використають свої здібності, коли ти ступиш на їхні землі.

— Але я не беззахисна, Трояне.

Я поглянула на нього з благанням, а він натомість підвів руку вгору й ніжно провів пальцями по моїй щоці.

— Знаю. Я знаю, Яро, — прохрипів чоловік дивлячись на мене з неприхованою тугою. — Просто я хвилююся за тебе. Я попри все на світі хочу тебе захистити, але там я просто безсилий... 

В його очах вирувало стільки емоцій, що моє серце раз у раз стискалося, коли я дивилася на князя.

—  Ти навчив мене орудувати, — промовила тихо. — Я зможу за себе постояти в разі небезпеки.

— Бляха, Яро, — раптом Троян вхопив мене за плечі й потягнув на себе. Він так міцно притиснув мене до себе, так відчайдушно обійняв, що я мало не задихнулася. — Я гадав, що в нас буде більше часу... — князь бурмотав щось незрозуміле, поки його пальці ковзали у моєму волоссі, а інша рука гладила спину. — Ти повинна була згадати мене, чи бодай відчути щось до мене, але в нас на це як завжди було надто мало часу.

Я хотіла щось сказати. Хотіла заперечити, чи зізнатися, що я дійсно щось відчуваю. Немовби моє серце тяжіє до нього, немовби... я знаю його усе своє життя ( хоча це неможливо!). Та в цю мить всі слова, наче випарувались з мого язика. Князь говорив і говорив... А в моїх грудях щось відбувалося. Серце гуркотіло так голосно і невпинно, що я не могла дихати, не те, щоб розмовляти.

— Я більше не можу чекати. Ні, ми не можемо, — він неохоче відхилився і поглянув мені у вічі серйозним, чи навіть, я б сказала, вимогливим поглядом. — Якщо ти справді прийняла рішення йти до сестри, якщо ти дійсно цього хочеш, тоді ми повинні одружитися. Негайно. Наш союз повинен бути укладений тут, на цих землях. Така моя умова. 

Від слів князя моє серце забилося ще швидше. Здавалося, що крім його гучних ударів я більше нічого не чула.

У мене перехопило подих. Кімната раптом стала надто маленькою, а повітря — надто важким для легенів. Я не одразу збагнула сенс його слів, бо в голові гуло, наче після атаки бджіл.