Розділ 24.

Я ще кілька разів випустила імпульси, дивуючись і тішачись, що кожен наступний був точнішим за попередній. Троян щоразу лише коротко кивав, уважно стежачи за моїм диханням і рухами. Його схвалення немовби зігрівало мене зсередини і додавало впевненості.

Коли ми завершили, я стояла захекана, але щаслива. Жар у грудях був рівним, спокійним. Прирученим, бодай на мить.

— На сьогодні досить, — сказав Троян, коли черговий манекен тільки легенько зажеврів і не зайнявся полум’ям. — Ти впоралася краще, ніж я очікував.

— Ти й так очікував забагато, — пробурмотіла я, відводячи погляд, щоб він не побачив моєї майже щасливої усмішки.

— Не думаю, — відповів князь, і в його голосі був той самий небезпечний спокій, який іноді мене бісив. Спокій, у якому ховалася впевненість у мені.

Він легенько торкнувся моєї руки. Ледве відчутно, ненав’язливо, та цього торкання вистачило, щоб жар у грудях знову ворухнувся.

Здається моє тіло аж надто гостро реагувало на його доторки.

— Тобі треба відпочити. Завтра продовжимо.

Я кивнула і швидко вирушила до виходу, аби не показати, як сильно на мене діє його близькість.

В коридорі було тихо. Горіли свічки, кидаючи на стіни м’які тіні. Повітря охололо після гарячої зали, і я раптом відчула втому в усьому тілі. Приємну, важку, як після гарної роботи.

Я повільно піднялася нагору. Хотілося впасти на ліжко і не думати. Ні про поцілунок, ні про тренування, ні про те, як Троян дивився на мене, як захоплювався моєю силою, а той час, коли вдома моя сестра і навіть батько, відверто мене боялися. Це було так дивно, що практично чужа людина виявляла до мене більше прихильності, ніж мої рідні. А ще я раптом відчула, що ця "чужа" людина почала мені подобатись.

Це було тремке і якесь незбагненне відчуття, що неначе стискало груди, але не перекривало доступ повітря, а навпаки наповнювало мене ним. 

Коли я дісталася до своїх покоїв, настрій був напрочуд легким.

Я зачинила двері й глибоко вдихнула. В кімнаті панувала тиша залита темрявою, і на мить, вона здалася мені якоюсь зловісною. 

Я зробила крок до ліжка — і в ту ж мить щось холодне блиснуло зліва від мене. Я інстинктивно нахилилася. Метал просвистів біля моєї щоки, розрізавши повітря.

Я різко вдихнула й відчула підтримку вогню. Він не встиг спалахнути, але вже шипів під моєю шкірою заявляючи про готовність.

Я розвернулася так різко, що коліна ледь не підкосилися. У тіні біля вікна щось рухнулося.  Якийсь силует. Він присів, але в іншу мить знову кинувся вперед.

Я встигла відскочити, але позаду мене щось гостре врізалося у стіну і впало.

Це був клинок, дуже схожий на срібний, але я не була певна. І цей силует, схоже, цілив тим клинком мені в голову.

Мене хотіли вбити. Це було очевидно. 

Але, так швидко? Невже моя смерть мала бути такою швидкою? Я не встигла про це подумати, як силует знову кинувся вперед, цього разу мовчки, але вправно, ніби тінь. Я бачила лише блиск клинка й блискучі зелені очі крізь його чорну маску.

Вогонь у мені вирвався ще до того, як я встигла подумати.

Мої руки самі піднялися. Сяйво спалахнуло в грудях, пробігло по руках, і я вивільнила імпульс так, як вчив мене Троян. Точний, короткий спалах вирвався з влучністю стріли.

Нападника відкинуло назад. Він упав на одне коліно, але не впав повністю. Вочевидь, цей гад був досвідченим та швидким. Його плащ зайнявся вогнем по краю, та він миттєво його зірвав. А тоді нападник знову кинувся вперед, але тепер я вже не була беззахисною.

Жар уперся в долоні, готовий до нового удару. Мені здалося, що я відчуваю власний пульс у вогні. Рівний. Контрольований.

— Хто ти? — прохрипіла я, намагаючись тримати рівновагу.

Нападник не відповів.

Він вирішив ударити знову — і в цей момент двері моїх покоїв розлетілися від потужного удару. Здавалося, що навіть стіни затряслися від сили, якою повіяло від дверей.

Воно було й не дивно, бо на порозі стояв Троян.

Його погляд був чистим лезом, а в повітрі поруч з ним спалахнула фіолетова іскра.

Нападник завмер. В його очах блиснув страх і він миттю кинувся до вікна.

Скло в кімнаті розлетілося, і за мить нападник зник у нічному тумані.

О боги! Він просто взяв і шугонув у вікно!

Мені раптом забракло повітря. Я стояла і тремтіла, ледве дихаючи. Вогонь ще жеврів у пальцях. Полум’я в грудях билося разом з моїм скаженним серцем.

Троян різко кинувся до мене. Його очі сяяли так, як я ще ніколи не бачила. Не фіолетовим сяйвом, а гівом. І ще страхом. Страхом за мене.

— Ти поранена? — запитав він тихим, але глибоким голосом, що змусив мене здригнутися.

Я хотіла відповісти та голос раптом зник. Я змогла тільки похитати головою прошепотівши:

— Він хотів мене вбити.

Я стояла нерухомо. Наче все тіло звело судомою. Вогонь у грудях уже згасав, але руки ще тремтіли дрібною судомою, яку я не могла зупинити. Мені здавалося, що підлога під ногами хитається.